Читать онлайн книгу "Визволення. Роман мілин"

Визволення. Роман мiлин
Joseph Conrad


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Визволення» – найбiльший i найкращий iз романiв Джозефа Конрада, над яким вiн працював майже двадцять рокiв. У ньому вiн розповiдае про тяжке життя iндонезiйського народу, що веде жорстоку боротьбу з колонiзаторами. Далеко на сходi мiж глибинами двох океанiв загубилися великi й малi острови, населенi вiльними нечисленними малайськими племенами. Капiтан Лiнгард, один iз небагатьох, хто вiдвiдував цi мiсця, давно замислив дуже важливу справу. І хто б мiг подумати, що йому на завадi стане беззахисна яхта, яка сiла на мiлину в цих маловiдомих мiсцях, а ii господар вперто вiдмовляеться вiд допомоги Лiнгарда. На цiй яхтi капiтан знайомиться з чарiвною молодою жiнкою… його чекають таемничi й небезпечнi пригоди, любов i втрати.





Джозеф Конрад

Визволення. Роман мiлин



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *




Частина перша

Людина й бриг


Низькi береги, що пiняться й шумують навколо тисяч великих i малих островiв Малайського Архiпелагу, вiками були ареною великих подiй. Ця краiна ще й тепер не втратила всiеi таемничостi й романтики свого минулого. Здобуваючи ii, чотири нацii виявили властивi iм вади та достойностi. Однак народ цих островiв, що мужньо бився з iспанцями, португальцями, голландцями й англiйцями аж нiяк не змiнився пiсля неминучоi поразки. Вiн зберiг до цього часу любов до волi, вiдданiсть своiм ватажкам, послiдовнiсть у приязнi й зненавистi, всi своi добрi й хибнi властивостi. Його батькiвщину, землю й воду (бо море так само було його батькiвщиною, як i земля численних островiв) захопила европейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивiлiзацiя знищить навiть слiди тих кривавих змагань. Звитяжнi бiлi мандрiвники, що спiвчували тубiльцям, не лишили по собi нащадкiв, бо свiтовi iдеали змiнювалися надто швидко. Все ж i цього столiття вони мали багатьох наслiдувачiв. Навiть тепер ми бачили одного з них – смiливого мандрiвника, вiдданого своiм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав пiдвалини багатоi держави на iдеях рiвностi й справедливостi. По-лицарському визнавши вимоги переможених, вiн сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високi поривання е та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розумiли й ганьбили, але слава вчинкiв виправдала чистоту його намiрiв. Тепер вiн належить iсторii. Крiм нього було багато незнаних лицарiв щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тiльки симпатiю до цих людей, лiсiв i морiв. Не можна сказати, що цих звитяжцiв забуто, адже iх нiхто й не знав. Розпорошенi по численних островах Архiпелагу, вони iнколи виступали з темряви, але тiльки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таемничу краiну мiлин i лiсистих островiв, що лежить далеко на Сходi серед двох глибоких океанiв.


І

З рiвноi блакитi мiлкого моря пiдiймае Карiмата високi, неродючi, сiро-жовтi верховини своiх скелястих гiр. Кряж Суруту, зiгнутий, наче спина могутнього велетня, вiдмежовуеться iз заходу вузькою смугою води. А на схiд розташувалася група дрiбних островiв, стертих, невиразних, iз неясними обрисами, що нiби тануть у скупчених тiнях. Нiч, насуваючись зi сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерiвну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском i безмежною рiвниною, що так i вабить до мандрiвок i шукань.

Вiтру не було. Невеликий бриг[1 - Бриг – двомачтовий корабель, вiд 150 до 300 т вантажу.], що стояв за кiлька миль на пiвнiчний захiд вiд Карiмати, ледве на пiвмилi зсунувся зi свого мiсця. Була зовсiм тиха вода, мертвий, рiвний штиль, спокiй мертвого моря й мертвоi атмосфери. Нiщо не ворушилося на землi, на водi та в непорушнiй блакитi неба.

На цiй тихiй водi протоки стояв спокiйний i рiвний бриг, нiби щiльно скутий, кiль до кiля, зi своею власною тiнню, що вiдбивалась у безмежному дзеркалi моря. А навколо – дрiбнi острiвки мовчки дивилися на цей подвоений корабель, що нiби назавжди прикипiв серед них, – безнадiйний бранець штилю, безсилий в’язень мiлкоi води. В полудень дмухнув легкий, вередливий вiтерець. Прова[2 - Прова – передня частина корабля, бiля носа.] помалу повернулася на захiд, i кiнець рiвноi й тонкоi стрiлки[3 - Стрiлка – кiнчик бушприта.] показав на захiд. Ззаду, бiля стернового колеса, стояв малаець. Твердо впираючись босими коричневими ногами, вiн тримав колесо пiд прямим кутом i мiцно стискав його, наче корабель тiкав вiд шторму. Стерничий стояв нерухомо, нiби скам’янiлий, готовий одразу ж повернути колесо, як тiльки доля дозволить бригу взяти справжнiй хiд у цьому олiйному морi.

Другий чоловiк, що стояв на палубi брига, – очевидячки помiчник капiтана, – був бiлий: низький, присадкуватий, iз сивуватими вусами й голеним обличчям, червоним вiд пекучого сонця й солоного морського вiтру. Скинувши легку куртку, вiн лишився тiльки в бiлих штанах i тонкiй бавовнянiй сорочцi. Його складенi на грудях дужi руки скидалися на два товстих шматки сироi яловичини. Взутий був на босонiж у солом’янi сандалii, а голову його захищав величезний корбовий бриль; колись бiлий, а тепер дуже чорний, вiн надавав цiй людинi чудернацького вигляду живого гриба. Чоловiк перехилився через бильця й стояв нерухомо, спокiйно втупивши очi в тiнь брига на тихiй водi; бачив там свою схилену голову й плечi; довго дивився, нiби зацiкавлений своiм власним обличчям, лаючи мертвий штиль, що впав на корабель, як тягар, величезний i пекучий.

Потiм, глибоко зiтхнувши, пiдiйшов, лаючись, до нактоуза[4 - Нактоуз – кабiнка, де стоiть компас.]; сумно спинився перед ним. З-пiд одхиленоi шибки iлюмiнатора почулося щебетання канарки, яке, здавалося, було йому приемним. Вiн прислухався, ледве посмiхнувся i пробурмотiвши: «Дiк, бiдненький Дiк», знову пiрнув у мертву безмовнiсть свiту. Очi самi заплющилися, голова низько схилилась над гарячим мiдним верхом нактоуза. Раптом вiн випростався й крикнув хрипким голосом:

– Ти що заснув? Поверни стерно! Дай хiд назад!

Малаець без найменшого руху в обличчi й позi, наче був вiн неживий, швидко закрутив колесо, перебираючи шпицi руками, а коли воно скреготячи спинилося, схопив його знову й мiцно тримав. Трохи згодом вiн помалу повернув голову i, глянувши через плече на море, глухо промовив:

– Вiтер нема – хiд нема.

– Вiтер нема, вiтер нема – ти тiльки це й знаеш, – промовив червонолиций моряк. – Бери помалу, Алi, – звернувся вiн поблажливо, – бери помалу, тодi стерно ляже як слiд. Зрозумiв?

Матрос, здавалося, нiчого не розумiв i не чув. Бiлий подивився на малайця, оглянув обрiй навколо й коротко наказав:

– Дай стерно назад. Ти що, не чуеш, що вiтер ззаду? Ну, просто пень.

Малаець недбайливо повернув колесо, i червонолиций рушив далi, щось бурмочучи до себе. Раптом iз вiдчиненого люка почувся вигук:

– Гей, хто там на палубi? – Вiн зразу спинився, i вираз його обличчя змiнився на уважний.

– Єсть, – мовив вiн, нахиляючись до отвору.

– Що там скоiлось? – спитав знизу низький голос.

Червонолиций сказав здивованим тоном:

– Сер?..

– Чого стерно човгае сюди й туди. Для чого ж ви там, Шоу? Який вiтер?

– Єсть, – сказав Шоу знову й схилив голову в отвiр каюти. – Менi здалося, що подув вiтер, але тепер вiн зник. Анi руш.

Вiн пiдвiв голову i ще з хвилину постояв бiля люка, але почув тiльки кволе щебетання канарки, що дзюрчало через похиленi червонi квiти геранi, якi росли в горщечках за шибками. Шоу ступив крокiв зо два, але знову почув знизу вигук:

– Гей, Шоу! Ви ще там?

– Єсть, капiтане Лiнгард, – вiдповiв вiн, обертаючись назад.

– Чи однесло нас хоч трохи пiсля полудня?

– Анiтрохи, сер, анiтрохи. Краще вже стояти на якорi.

– Завжди воно так, – мовив незримий Лiнгард.

Тон його голосу змiнювався з рухом по каютi й нараз задзвенiв зовсiм чiтко, коли голова його висунулась над входом у каюту.

– Завжди воно так! Течii нема, доки не смеркне, а потiм i не побачиш, на яке проклятуще мiсце зносить тебе. Тодi й вiтер пiдiймаеться. Штилю, одначе, бiльше не буде.

Шоу злегка знизав плечима. А стерновий малаець пiдiйшов до скляного люка, подивився, котра година, i вдарив двiчi в невеличкий дзвiн на кормi.

Зразу ж на головнiй палубi почувся пронизливий свист i, модулюючи, помалу стих. Господар брига вийшов iз каюти на палубу, подивився вгору на мертвi реi та якийсь час помалу оглядав обрiй навколо.

Лiнгарду було рокiв тридцять п’ять. Стрункий i гнучкий, вiн рухався вiльно, як людина, що звикла ходити рiвнинами й пагорками, а не балансувати по палубi маленького корабля, що його хитало або пiдкидало напрочуд примхливе море.

Одягнений вiн був у сiру фланелеву сорочку й бiлi штани, пiдперезанi синiм шовковим пасом, що мiцно облягав його тонкий стан. Лiнгард вийшов без бриля, – тiльки на хвилину, та, побачивши на кормi тiнь вiд грот-марселю[5 - Грот-марсель – нижнiй парус на стеньзi.], зостався на палубi. На його гарнiй головi кучерявилося свiтло-каштанове волосся. Пiдстрижена борiдка яскраво виблискувала проти сонця, i кожна волосинка в нiй здавалася хвилястим золотим дротиком. У нього були пишнi вуса, короткий, рiвний нiс, трохи тупий на кiнчику, i вiд самих очей по вилицях розливався рум’янець. Очi надавали обличчю допитливого виразу. Брови, темнiшi за волосся, були окресленi рiвними лiнiями пiд широким i гладеньким лобом, багато бiлiшим, нiж засмалене обличчя. Яскравi сiрi очi променiли червоним вiдблиском, що надавало пильного виразу його суворому поглядовi.

Цей чоловiк, колись добре знаний, а тепер зовсiм забутий серед чарiвних, суворих берегiв цього мiлкого моря, мав серед своiх товаришiв прiзвисько Червоноокий Том. Вiн мiг пишатися своею долею, а не розважнiстю. Пишався своiм бригом, прудким судном, яке вважалось найшвидшим у цiй краiнi.

А бриг цей був його щастям на золотих пiсках Вiкторii: велика радiсть його юнацтва, досконалий мандрiвний дiм, що забезпечував незалежнiсть, любов i турботи. Вiн iнодi чув, як говорили, що Том Лiнгард нiчим у свiтi так не цiкавиться, як своiм бригом, i, усмiхаючись, сам погоджувався, що справдi нiчим живим так не милуеться, як своiм судном.

Для Лiнгарда бриг був так само сповнений життя, як i величезний навколишнiй свiт. Вiн вiдчував подих корабля в кожному руховi, в кожному коливаннi, в кожному нахилi рiвних щогл. Для нього бриг був завжди милий, як давне кохання; бажаний, як незнана жiнка; чулий, як мати; вiрний, як улюблена дочка.

Годинами стояв Лiнгард бiля поруччя й слухав – слухав у мрiйнiй тишi ласкаве шепотiння моря, що хвилювалося за чорними бортами судна. Де вiтав цей син рибака з Девонських берегiв у такi моменти замисленоi самотностi? Вiн же, як i бiльшiсть iз його класу, не вiдчував витончених звукiв i був слiпий до таемних проявiв свiту; та був готовий до всього, яке б страшне, жахливе чи загрозливе воно не було. А проте був беззахисний, як дитина, перед темними поривами свого власного серця. Тому важко сказати, якi думки опановували його, коли вiн затоплювався у мрiйних настроях.

Безперечно, як i в бiльшостi з нас, часом прокидався лiризм у його серцi, i тодi линув вiн у прекраснi краiни, далекi й небезпечнi. Та вiн не зважав на цi марнi мандрiвки, на цi надземнi iнтереси й турботи. Проте пiсля таких хвилин на його щоденному життi лишався теплий спокiйний вiдблиск, який пом’якшував його сувору натуру i ще тiснiше зв’язував його з бригом.

Вiн знав, що його маленький корабель мiг дати йому щось таке, чого нiхто на свiтi не дав би; щось особливе, його власне. Зв’язок цiеi людини з кiсток i м’язiв зi слухняною рiччю з дерева й залiза нагадував велике кохання. Бриг мав усi властивостi чогось живого: швидкий, слухняний, терпеливий, вiрний, гарний, здатний робити й терпiти – мав усе, крiм життя. Людина надихала життям цю рiч, що здавалася iй найдосконалiшою з усiх речей такого роду. Воля капiтана була ii волею, його думка – ii iмпульсом, його подих – подихом ii iснування, хоч вiн вiдчував усе це якось невиразно, не перетворюючи своi почуття в нiмi формули думки. Для нього бриг був дорогий i единий в усьому свiтi. Бриг у триста чотирнадцять тонн вантажу – це ж цiле королiвство!

Ось тепер без бриля вийшов вiн рiвною ходою на палубу свого королiвства. Ходив iз незалежним виглядом, розмахуючи руками, як людина, що вирушила на п’ятнадцятимильну прогулянку в широкий степ; проте на дванадцятому кроцi вiн мусив круто повернутись i йти назад до гакаборта[6 - Гакаборт – кормова частина.].

Шоу, засунувши руки за пасок, спершись лiктями на поруччя, здавалось, уважно вдивлявся в палубу. Справдi ж, вiн бачив перед собою маленький будиночок iз садочком, непомiтний, у заплутаних вулицях схiдноi прибережноi частини Лондона. Його трохи непокоiло, що вiн ще й досi не познайомився (так, досi!) зi своiм сином, якому тепер минуло вже вiсiмнадцять мiсяцiв. Тому й линув вiн тепер думкою в похмуру атмосферу свого дому. Та недовго мрiяв, за хвилину знову перенiсся на бриг, «на мiсце», як вiн сам висловлювався. Шоу пишався, що завжди був «на мiсцi».

Поводився вiн iз матросами грубо й гаркав, розмовляючи з ними. До своiх капiтанiв завжди ставився з повагою й стримано (так вiн думав), а насправдi вороже, бо, здавалося йому, мало хто з них був «на мiсцi». В Лiнгарда вiн недавно. Капiтан пiдхопив його на мадраському рейдi з англiйського корабля, що його вiн мусив покинути пiсля сварки з хазяiном. Шоу хвалив Лiнгарда, хоч i казав, що той, як i всi iншi люди, мав багато дурниць у головi, тобто бачив усе «догори дригом».

Шоу був чоловiк, яких багато: звичайнiсiнький для всiх, крiм самого себе, вартий тiльки як старший помiчник i як едина, крiм капiтана, бiла людина на суднi. Вiн уважав себе вищим за матросiв-малайцiв i поводився з ними з чванькуватою ласкавiстю, хоч i думав, що в скрутну хвилину цi хлопцi напевне будуть не «на мiсцi».

Шоу швидко, як тiльки можна в думках, повернувся зi своеi уявноi мандрiвки додому. Вiн одхилився вiд поруччя й, пройшовши вперед, спинився на кормi, оглядаючи лiвий борт. Лiнгард став на своему боцi, неуважно дивлячись перед себе. На шкафутi[7 - Шкафут – середня частина палуби, попiд бортами.], межи багрiв, прив’язаних по обидва боки гратчастого люка, вiн побачив купку людей. Вони сидiли накарячках, навколо дерев’яноi миски з верхом накладеноi рижом. Темнолицi, нiжноокi, мовчазнi люди дружно уминали страву, але пристойно й стримано.

Тiльки один чи два носили саронги[8 - Саронг – шмат матерii, що прикривае тiло вiд клубiв до колiн.], iншi ж, наслiдуючи принаймнi на морi, негiдному звичаевi европейцiв, носили штани. Двое сидiли на баграх. Один – схожий на дитину, зi свiтло-жовтим обличчям, з чудною посмiшкою на вустах, з пучками рiвного волосся, пофарбованого пiд колiр червоного дерева. Це був тиндал екiпажу – щось на зразок помiчника боцмана, або серанга. Другий, що сидiв поруч нього на багрi, був майже чорний. Його зморщене обличчя мало комiчно-лютий вираз, що, здебiльшого, характеризуе людей iз пiвденно-захiдного побережжя Суматри.

Це був касаб, або комiрничий – посада почесна й легка. Вiн один з усього екiпажу, що вечеряв, помiтив на палубi свого господаря, вiдразу ж пробурмотiв щось тиндалевi, який раптом збив свого старого бриля набакир, що надало йому зовсiм безглуздого вигляду. Іншi теж почули, але не перестали iсти, а ще швидше замиготiли своiми сухорлявими руками.

Сонце стояло не вище як один градус над обрiем. Вiд розпеченоi поверхнi води почав пiдiйматися легкий туман, прозорий, ледве помiтний, проте й вiд цього сонце змiнилося на розпечений червоний диск, прямовисний i гарячий, що швидко котився по опуклiй поверхнi блискотливого моря. І от вiн упав за обрiй, безмежна просторiнь води несподiвано стала похмура, грiзна й глибока.

Сонна вода на мить затримала сонце на заходi; вiд нього до непорушного брига простяглася на гладенькiй i темнiй поверхнi смуга свiтла, рiвна, блискотлива, яскрава й проста; шлях золота, пурпуру й кармазину, слiпучий i жахливий, вiн, здавалося, простягся од землi аж на небо, до самоi брами почесноi смертi; та вiн слабшав помалу: море перемагало свiтло. Нарештi зостався вiд сонця тiльки слiд, наче велика тихоплинна iскра на водi. Вона затрималась i несподiвано щезла, немов прибита зрадницькою рукою.

– Зайшло! – промовив Лiнград, що пильно стежив, але пропустив останнiй момент. – Зайшло! Гляньте-но, Шоу, на годинник у каютi!

– Гадаю, сер, вiн майже точний. Три хвилини на сьому. Стерничий голосно вибив чотири склянки. Тодi другий босий матрос пройшов на корму, щоб стати до стерна, а серанг брига зiйшов по сходах i заступив на палубi Шоу. Пiдiйшовши до компаса, серанг мовчки спинився.

– Серанг, якщо буде вiтер, тримати на пiвденний схiд! – виразно наказав Шоу.

– Єсть, пiвденний схiд! – поважно вiдказав лiтнiй малаець.

– Коли бриг вiзьме хiд, доповiси менi, – встряв Лiнгард.

– Добре, туане, – вiдповiв серанг, швидко глянувши на небо. – Вiтер буде, – додав вiн стиха.

– Я теж гадаю, – сказав Лiнгард.

Тiнi швидко оточували бриг. Мулат, вистромивши голову з каюти, гукнув: – Готове, сер!

– Ходiм, з’iмо що-небудь, Шоу, – сказав Лiнгард. – Зачекайте! Спершу роздивiться навколо, а потiм пiдете униз, бо коли ми знову вийдемо, вже стемнiе.

– Гаразд, сер, – мовив Шоу, беручи довгу пiдзорну трубу й прикладаючи ii до очей. – Пресвята штука! – бубонiв вiн, направляючи й прилаштовуючи трубу. – Я нiколи й нiяк не потраплю… Та ось таки попав!

Вiн повернувся на пiдборах, тримаючи трубу на лiнii обрiю. Потiм склав iнструмент i рiшуче промовив:

– Нiчого не видно, сер!

Шоу спустився вниз слiдом за капiтаном, весело потираючи руки. Якийсь час на кормi було тихо. Потiм стерничий мляво спитав: – Мелiм[9 - Мелiм (мал.) – учитель, iнструктор.] сказав, що на водi нiчого нема?

– Так, – пробурмотiв серанг, не озираючись на нього.

– Мiж островами був човен, – мовив стерничий дуже тихо.

Серанг, розкарячивши ноги i заклавши за спину руки, мов скам’янiлий, стояв, випроставшись бiля компаса. Його обличчя, тепер уже ледве видне, було таке ж байдуже, як дверцята сейфа.

– Ось послухай-но, – лагiдно напосiдав стерничий.

Проте поважна людина навiть оком не моргнула. Тодi стерничий нахилився вiд гратчастого колеса:

– Я бачив човен, – прошепотiв вiн iз лагiдною впертiстю коханця, що просить ласки. – Я бачив човен, хаджi[10 - Хаджi – титул магометанина, що ходив на прощу до гроба Магомета.] Вазуб.

Серанг двiчi ходив на прощу, тому вiн не був байдужий до свого законного титулу й понуро всмiхнувся.

– Ти бачив дерево, що пливло, Салi, – сказав вiн iронiчно.

– Я звусь Салi, тому очi моi найкращi, як ота чаклунська мiдяна штука, що розсуваеться, – вiдказав стерничий. – То таки човен, i тi, що в ньому, могли бачити проти вечiрньоi заграви корабель, якщо вони не слiпi. Я бачив його. А ти бачив його, хаджi Вазуб?

– Хiба ж я гладкий бiлий, чи що? – накинувся на нього серанг. – Я був моряком, Салi, ранiше, нiж ти народився! Ми маемо наказ мовчати й дивитися тiльки на стерно, щоб iз кораблем не сталося пригоди.

Сказавши це, серанг знову застиг у задумi. Його очi невпинно блукали вiд освiтленоi мапи до темних вiтрил брига, а тiло було нерухоме, наче вирiзьблене з дерева й прибите до палуби. Так стояв на капiтанськiй вахтi хаджi Вазуб, серанг брига «Блискавка», невтомний i невсипущий раб свого обов’язку.

Через пiв години пiсля заходу сонця нiч зовсiм оповила землю й небо. Острови розтанули в темрявi. А на рiвнiй водi протоки маленький бриг наче розлiгся й мiцно спав, загорнутий у пахучу керею зоряного неба й тишi.


II

О пiв на дев’яту Лiнгард знову вийшов на палубу. Шоу, що був тепер у пальтi, ходив швидко туди й сюди по кормi, лишаючи за собою дух тютюнового диму.

Жеврiюча iскра цигарки немов сама собою бiгала в темрявi перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогникiв, i, здавалося, чийсь могутнiй подих гойдав iх угорi. Анi звуку на палубi брига. Тяжкi тiнi, що окутали його, здавались таемничими постатями, котрi мовчки чекали на якiсь рiшучi подii. Лiнгард витер сiрника, щоб запалити цигарку, i його енергiйне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже двi темнi постатi й двi червонi iскри миготiли по кормi. А з краю найбiльший, але найблiднiший вiдблиск свiтла вiд компасноi лампи коливався на мiдному колесi й на грудях малайця-стернового.

Голос Лiнгарда, наче не в силi перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокiйно й тихо:

– Нiякоi змiни, Шоу, – сказав вiн.

– Анiякiсiнькоi, сер. Я бачу той великий острiв i досi на тому самому мiсцi. Менi здаеться, сер, це море – чортяча пастка штилiв. А з пiвдня цей великий острiв…

– Карiмата, Шоу, – перебив Лiнгард.

– Звичайно, сер, Карiмата, – я так i хотiв сказати. Але як чужинець я нiяк не можу запам’ятати тутешнiх…

Вiн хотiв сказати «iмен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останнi п’ятнадцять рокiв, – вiв вiн далi, – я постiйно плавав iз Лондона до Ост-Індii, тому почуваюся бiльше вдома там, у Бей. – Вiн показав у темряву в пiвнiчно-схiдному напрямку, нiби мiг бачити звiдси, де той Бей, що знаходиться, як звiсно, аж у Бенгальськiй затоцi.

– Ви швидко призвичаiтесь, – пробурмотiв Лiнгард, оминаючи свого помiчника. Потiм обернувся й рiзко спитав: – Ви казали, що звечора нiчого не було на водi?

– Я нiчого не помiтив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмiй годинi, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, i, як я зрозумiв, вiн теж нiчого не бачив пiсля того, як я спустився. Це море iнколи бувае зовсiм безлюдне, адже так, сер? Але о цiй порi року, я гадаю, тут мае бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – вiдповiв Лiнгард, – ми стрiли дуже мало кораблiв вiд тодi, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсiм безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не слiпе. Кожен острiв на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Вiн не скiнчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишенi, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав вiн ненароком. – І французи битимуться поряд iз нами, як вони билися в Криму, здаеться, п’ять рокiв тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моему, це не дуже добре. Як ви гадаете, капiтане Лiнгард?

– Я стрiчався з iх вiйськовими кораблями в Тихому океанi, – вiдповiв Лiнгард. – Це добрi кораблi, а хлопцi з них були дуже чемнi до мене й занадто цiкавилися моiми справами, – смiючись, додав вiн. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тодi старий торговельний катер, – натхненно закiнчив вiн.

– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте менi навiть великий корабель, щоб вiн мiг…

– А пiзнiше, кiлька рокiв тому, – перебив його Лiнгард, – я потоваришував з одним французьким шкiпером в Ампанамi, бо нас було тiльки двое бiлих на всю околицю. Шкiпер був хороший хлопець i добре смоктав червоне вино. Його англiйську не можна було враз зрозумiти, але вiн добре спiвав пiсень про амури своею мовою. Амури – це кохання по-французьки.

– Так, сер, так. Коли я був другим помiчником на сендерландськiй шхунi в сорок першому роцi на Середземному морi, то мiг розмовляти iхнiм жаргоном так само вiльно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалiв…[11 - Кодола – дуже тяжкий i великий канат, 120 сажнiв завдовжки. Тут – п’ять цалiв завтовшки, тобто дуже товстий.]

– Так, то був гарний чоловiк, – мовив замислено Лiнгард. – Не можна було знайти на всьому березi кращоi людини для компанii. Вiн мав рахубу з одною балiйською дiвчиною, що якось увечерi кинула йому червону квiтку з вiкна, коли ми йшли до небожа раджi. Француз був уродливий, але та дiвчина належала небожу раджi. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дiвчина повинна вмерти. Не думаю, що небiж теж намагався, щоб ii вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з вiзирiв узнати, чи вирок виконано. Дiвчина мала багато ворогiв, i навiть ii родичi пiдтримували наказ. Тому ми вже нiчого не могли вдiяти. І знайте, Шоу, що мiж ними не було нiчого, крiм тiеi квiтки, яку француз одразу ж пришпилив до своеi петельки. А коли дiвчина померла, носив ту квiтку на шиi пiд сорочкою в маленькiй коробочцi, бо, мабуть, не мав нiчого iншого, куди б ii покласти.

– І тi дикуни могли вбити за таке жiнку? – неймовiрно спитав Шоу.

– Так! Вони дуже цнотливi щодо моралi. І тодi, Шоу, вперше в життi я ледве не встряв у вiйну на свiй власний страх i риск, бо iнакше ми нiчого не могли iм вбити в голову i навiть не могли пiдкупити iх, хоч француз пропонував усе, що вiн мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнiм грошем, останнiм клаптем матерii! Та дарма – вони були до бiса пристойнi й не пiддалися… Пiсля цього француз каже менi: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тодi спалiмо порох i даймо iм покуштувати олива». Я був озброений, як i тепер: шiсть восьмифунтових гармат на головнiй палубi й довга вiсiмнадцятифунтова на баку…[12 - Бак – передня частина палуби.] Я вже давно хотiв випробувати iх. У француза нiчого не було, крiм кiлькох старих мушкетiв. Та цi шахраi весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен iз матросами корабля француза не натрапив на мертву дiвчину на мiлинi. Це й урвало нашi плани. Вона померла, i не було нiякоi рацii битися за мертву жiнку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квiтку не менi. Однак це зовсiм зламало француза. Вiн занудьгував, нiчого не робив i незабаром пiсля цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скiнчив вiн своi спогади про ту мандрiвку. Шоу нишком позiхнув.

– Жiнки приносять силу клопоту, – промовив вiн байдуже. – На «Морейшайрi», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповiдав нам бувальщину про те, як стародавнi греки билися цiлих десять рокiв через якусь там жiнку[13 - Ідеться про «Ілiаду» Гомера.], ii, здаеться, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччинi, бо греки й турки, як вiдомо, завжди воювали. Мiй батько був колись пiдштурманом на трипалубному суднi в Наваринськiй баталii[14 - Наваринська битва 1827 pоку, коли росiйський флот вщент розбив турецьку ескадру.], але ця суперечка за жiнку була ще задовго перед цим.

– Я теж так гадаю, – промимрив Лiнгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготiли у водi навколо корабля.

– Так. А тепер усе змiнилося. Мiй дiд був проповiдником, тому, хоч батько й служив на флотi, я не спiвчуваю вiйнi. Грiхом називав ii старий, i я теж пристаю до його думки. Інша рiч iз китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нiкого i яких треба держати в покорi, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це iм i пояснюють найкращi мiсiонери й iншi авторитети. А воювати цiлих десять рокiв за якусь там жiнку!..

– Я читав колись цю розповiдь у книжцi, – мовив Лiнгард. – Жiнка була прекрасна.

– Це ще гiрше, сер. Тодi вона була нiкчемна. Дякувати Боговi, цi поганськi часи вже нiколи не повернуться. Десять рокiв убивств i несправедливостей! І все через жiнку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?

Та нараз гучний дзвiн перебив цю промову Шоу. Високо в повiтрi заскрипiв якийсь сухий блок, немовби стогнав вiд болю. Вiн порушив нiчний спокiй i замрiяну стриманiсть голосiв двох людей, що тепер заговорили голосно.

– Закрийте нактоуз, – наказав Лiнгард. – Вiн свiтить, як повний мiсяць. Не треба марнувати свiтло, доки ми заштиленi[15 - Заштиленi – за повного штилю.]. Не треба, щоб нас бачили, коли ми самi не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, мiстер Шоу. Тут можуть швендяти всiлякi волоцюги…

– Гадаю, що з цим тут давно вже покiнчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен[16 - Томас Кокрен – англiйський адмiрал.] почистив кiлька рокiв тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це вiд хлопцiв зi шлюпки «Дiана», що ремонтувалася в Калькуттi, коли я перебував на «Уорвiк Каслi». Хлопцi взяли якусь там столицю бiля верхiв’я рiчки й довго ще були повнi живих спогадiв про своi авантюри.

– Сер Томас зробив добре дiло, – вiдповiв Лiнгард, – але ще мине довгий час, доки цi моря будуть такi безпечнi, як англiйський канал. Я сказав про свiтло, щоб ви надалi були уважнiшi у цих морях. Чи ви помiтили, як мало тубiльних суден ми бачили за всi цi днi, з того часу як нас занесло в це море?

– Я й не звернув на це уваги, сер.

– Це ознака того, що мае щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме вiд острова до острова без нiякого вiтру та без вiтрил.

– Я моряк великоi води i все свое життя ходив помiж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побiчнi шляхи. Зате я завжди на мiсцi на звичайному шляху. Я теж помiтив, що тубiльних суден було замало в останнi днi, хоч ми майже щодня були коло землi.

– Ви знатимете всi таемницi цих морiв, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лiнгард.

– Сподiваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному словi. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солонiй водi, бiльше нiчого не скаже. Останнi п’ятнадцять рокiв я служив офiцером на англiйських суднах, тому не розумiю поганських звичаiв якихось там дикунiв, та в справi мореплавства i своiх обов’язкiв ви завжди матимете мене на мiсцi, капiтане Лiнгард!

– Крiм, як ви самi тiльки що сказали, тих випадкiв, коли треба битися, – сказав Лiнгард, коротко засмiявшись.

– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зi мною. Я – миролюбна людина, капiтане Лiнгард, але, як доведеться, битимусь добре, як i цi плисконосi чорти, яких ми мусимо терпiти замiсть справжньоi команди християнських морякiв. Битися! – закричав вiн, несподiвано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зi мною, вiн стрiне мене на мiсцi. Присягаюсь!

– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лiнгард. – Слово честi! Я вже хотiв би, щоб знявся вiтер i погнав нас звiдси. Я, Шоу, трохи поспiшаю.

– Так, сер! Я ще нiколи не бачив справжнього моряка, який не поспiшав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дуе вiтер… Слухайте-но, сер, що це?

– Чую, – мовив Лiнгард. – Це приплив, Шоу.

– Менi теж так здаеться. Але як воно хлюпае! Мало коли я чув таке…

Далеко в морi з’явилась i сунулася вперед смуга кипучоi пiни, схожа на вузьку бiлу стежку. Вона швидко добiгла до брига, пройшла пiд ним, розлившись по обидва боки; вода зашумiла, розтята численними дрiбнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпаннi зовсiм не зрушилось i навiть не похитнулось, наче добре принайтоване[17 - Принайтовувати – прив’язувати.] мiж кам’яних стiн безпечного доку. За кiлька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на пiвнiч, зникаючи з очей i не лишаючи й слiду в непереможнiй тишi.

– Це дуже цiкаво… – почав Шоу.

Лiнгард знаком наказав мовчати. Вiн прислухався, немовби цi хвильки могли вiдгукнутися луною, що на неi вiн сподiвався. І справдi, чоловiчий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, вiдбитий вiд твердих, високих скель на порожнiй морськiй поверхнi. Хтось тихо говорив малайською.

– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?

Лiнгард, поклавши руку на плече свого помiчника, спинив його i швидко пiшов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капiтан i вахтовий швидко про щось говорили, i Шоу вiдчував себе зовсiм лишнiм мiж ними.

Лiнгард рiзко спитав – Що ти бачиш?

Матрос швидко вiдповiв – Я чую, туане… чую весла.

– Де?

– Нiч навколо нас. Я чую iх близько.

– З лiвого чи з правого борту?

Матрос завагався. На шканцях пiд кормою зачовгали босi ноги. Хтось кашлянув. Врештi голос промовив:

– Канан.

– Покличте серанга, мiстер Шоу, – звелiв тихо Лiнгард, – i розбудiть усiх, щоб не спали. Всi вони лежать на палубi. Тепер чатуйте. Близько щось е. Неприемно, коли воно приходить несподiвано, – додав вiн роздратованим тоном.

Лiнгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг[18 - Бакштаг – мотуз, що тримае щоглу.], почав прислухатися, повернувшись до моря, але звiдти нiчого не почув. Нараз шканцi[19 - Шканцi – центральна частина горiшньоi палуби.] сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рiвних нерухомих вiтрил, i поволi стихнув, нiби звук, вирвавшись, утiк по водi. Хаджi Вазуб був уже на палубi, готовий виконувати накази бiлоi людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокiйно промовивши:

– Я, сер, пiду з тиндалем наперед. Ми всi там будемо на мiсцi.

– Добре, мiстер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не пiдiйшли до борту, хоч я ще нiчого й не чую.

– Хлопцевi, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух i… – Шоу швидко пiшов уперед, i кiнець його речення долетiв тiльки невиразним бурчанням. Лiнгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися бiля великого короба над кают-компанiею. Чути було брязкiт i стукiт залiзноi зброi, що ii викидали на палубу. Люди навiть не перешiптувалися. Лiнгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

– Серанг! – покликав вiн стиха.

Сухорлявий дiдок збiг сходами так прудко, що його худорлявi ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, вiн спинився перед капiтаном, невиразний у темрявi, але рiвний, як стрiла.

– Хто був на вахтi? – спитав Лiнгард.

– Бедрун Бегiс, – вiдрапортував хрипко Вазуб.

– Я нiчого не чую. Бедруновi, певно, щось здалося.

– Нiч ховае човна.

– А ти бачив його?

– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер вiн десь тут близько. Бедрун чув його.

– Чому ж ти тодi не доповiв? – гостро спитав Лiнгард.

– Мелiм сказав: «Нiчого нема», хоч я сам бачив. Хiба ж я можу знати, що на думцi в нього чи в тебе, туане?

– А ти щось чуеш тепер?

– Нi, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…

– Гаразд! – пробурмотiв Лiнгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?

– Човен бiлих людей, мабуть, на чотири весла, зовсiм невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

Вiн простяг руку, показуючи за борт.

– Ідуть сюди, – додав вiн рiшуче.

Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

– Щось там на водi, сер! Перед самою провою!

– Гаразд! – вiдгукнувся Лiнгард.

Перед його очима промайнула ще чорнiша вiд темряви тiнь. Над водою пролунали обережнi англiйськi слова.

– Який це корабель?

– Англiйський бриг, – трохи вагаючись, вiдповiв Лiнгард.

– А, бриг! А я гадав, щось бiльше, – провадив розчаровано й спокiйно голос iз моря. – Я пiд’iду до борту, якщо дозволите!

– Не пiд’iздiть! – гаркнув Лiнгард. Спокiй цього невiдомого чоловiка здавався йому образливим i збуджував вороже почуття.

– Не пiд’iздiть, якщо не хочете втратити човен. Звiдки ви взялися? Хто ви? Скiльки вас у човнi?

Пiсля цих енергiйних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Вiн, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер бiльшим. Човен причалив до того борту, де був Лiнгард. І знову почувся спокiйний голос.

– Зараз я вам покажу.

А за хвилину промовив тихше, але виразно:

– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

Раптом блиснув синiй вогник, що яскраво освiтив клапоть темряви. У його сяйвi з’явились обриси бiлоi шлюпки. На веслах сидiло п’ятеро людей. Їхнi голови були повернутi до брига з виразом великоi цiкавостi на обличчях, що в цьому слiпучому й зловiсному сяйвi були як мертвi. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипiвши, знову накинулася на човен.

– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокiйний голос iз темряви, яка здавалася тепер ще чорнiшою. – Четверо гребцiв i я. Ми з яхти – з британськоi яхти.

– Пiдiймайтеся на борт! – гукнув Лiнгард. – Чому ви не сказали цього ранiш? Я гадав, що ви переодягненi голландцi зi схованоi десь канонiрки.

– Хiба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребiть хлопцi! Звертай, Джоне!

Човен пiдiйшов, ударившись у борт, i один чоловiк почав лiзти на бриг, важко, але вправно. На мить вiн спинився, крикнув до тих, що зосталися у човнi: «Хлопцi, одштовхнiться трохи», потiм стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

– Добривечiр… Сер капiтан?

– Нi, вiн на кормi! – буркнув Шоу.

– Ідiть сюди, йдiть, – нетерпляче покликав Лiнгард.

Малайцi покидали своi мiсця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Нiхто не промовив нi слова, доки незнайомий iшов до капiтана, що ждав його. Лiнгард побачив невисокого жвавого чоловiка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привiтання спокiйно й повагом:

– Добривечiр… Сер капiтан?

– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили свое судно?

– Загубили? Нi! Ми покинули його чотири днi тому i ввесь час гребли у цiй шлюпцi через цей бiсiв штиль. Моi люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

– Ви побачили мене! – вигукнув Лiнгард. – Коли? У який час?

– Не вночi, будьте певнi. Ми блукали на пiвдень звiдси мiж якимись островами та ледве вибралися звiдти. А коли об’iздили один острiвець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його мiсце, i ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течiя, бо ми довгенько об’iздили той острiвець. Я керувався по зорях i, присягаюсь лордом Гаррi, вже думав, що зовсiм загубив вас.

– Можливо, бо ми нiчого не бачили за цiлий день, – сказав Лiнгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав вiн.

– Загрузло в густiм намулi миль за шiстдесят звiдси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вiвторок, i вона, мабуть, сьогоднi пройшла на пiвнiч од вас. Старшому офiцеровi, що в тому човнi, наказано добутись до Сiнгапура. Я – другий помiчник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист вiд власника яхти. Нашим панам набридло сидiти в намулi: вони чекають допомоги.

– На яку ж допомогу ви тут сподiваетесь?

– Лист розповiсть вам про це. Чи можу я попросити у вас, капiтане, трохи води для моiх хлопцiв? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте менi напитись. З полудня ми не мали в ротi анi краплини, бо наше барильце витекло.

– Потурбуйтеся про них, мiстере Шоу, – сказав Лiнгард. – Ходiмо в каюту, мiстер…

– Картер.

– Ходiмо вниз, мiстере Картер, ходiмо, – запрошував Лiнгард, спускаючись сходами.

Стюард засвiтив лампу й поставив на стiл карафки та пляшки.

Каюта була пофарбована в бiлий колiр iз позолоченим бордюром. Навпроти завiшених вiкон стояв буфет iз мармуровим верхом, а над ним висiло люстро в позолоченiй рамi. Далi, бiля кормовоi стiни, стояла напiвкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стiл був накритий чорною iндiйською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бiмсiв[20 - Бiмс – брус, бантина.] були порозвiшанi мушкети з блискотливими вiд свiтла цiвками, – всього двадцять чотири мушкети. Стiльки ж стародавнiх багнетiв у мiдних пiхвах прикрашали полiровану стiну. Всi дверi в каютi були знятi, а замiсть них висiли ширми з жовтого китайського шовку. Всi чотири ширми захиталися, коли до каюти ввiйшли двое людей.

Картер за одну мить оглянув усе це, але очi його з цiкавiстю спинилися на круглому щитi, що висiв над багнетами. На червоному полi блищав золотий снiп блискавок, який охоплював двi великi лiтери «Т» i «Л».

Лiнгард iз цiкавiстю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучi блакитнi очi, бiляве волосся й невеличкi вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лiнгард помiтив його пильний погляд.

– Ви задивились на цю рiч? Це подарунок майстра, що будував мiй бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку помiж моiх iнiцiалiв? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лiнгард.

– Дуже гарна рiч i показна для каюти, – чемно пробурмотiв Картер.

Вони випили, кивнувши один одному головою, й сiли.

– Тепер давайте листа, – сказав Лiнгард.

Передавши листа через стiл, Картер знову почав розглядатися навколо. Лiнгард вийняв листа з не залiпленого конверта, адресованого командировi будь-якого англiйського корабля у Яванському морi. Лист було видруковано на бланку з написом «Шхуна-яхта „Пустельник”». Датований чотири днi тому, лист сповiщав, що туманноi ночi яхта сiла на мiлину коло низького берега Борнео. На думку капiтана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсiм безлюдний. За чотири днi вони здалеку бачили тiльки двое малих тубiльних суден. Наприкiнцi листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертаеться назад Зондською протокою, сповiстити про становище яхти в Анджер або якомусь англiйському чи голландському вiйськовому судну. Лист кiнчався завчасною подякою та обiцянкою повернути всi витрати за надану допомогу.

Поволi згортаючи лист, Лiнгард промовив: – Я не буду нi в Анджерi, нi поблизу нього.

– Гадаю, що можна повiдомити перше-лiпше мiсто, – сказав Картер.

– Лиш не те, де я буду, – вiдповiв Лiнгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.

– До того ж вiн не дуже докладно описуе берег, та й широта непевна, – провадив Лiнгард.

Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегiв, i кожне його слово виявляло точнiсть спостережень, зiркi очi моряка, здатного швидко помiтити основнi риси незнайомоi землi й незнайомого моря. Вiн оповiдав стисло, точно визначаючи заплутанi рифи й пiщанi мiлини, що серед них якимось дивом проскочила в темрявi яхта перед тим, як загрузла.

– Година на морi досить ясна, – зауважив вiн, спинившись, щоб випити. Лiнгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далi:

– На пiвденному березi я помiтив двое високих побiлених дерев; певно, хтось, опинившись у цiй бухтi, добре побiлив iх: одне – вгорi, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чiм рiч, капiтане?

Лiнгард скочив на ноги, але Картерiв вигук примусив його знову сiсти.

– Нiчого, нiчого… Скажiть менi, скiльки людей у вас на яхтi?

– Двадцять трое, крiм господаря, його дружини й одного iспанського джентльмена, приятеля, що вони пiдчепили в Манiлi.

– Ви йшли з Манiли?

– Так. В Батавiю. Господар хоче вивчити колонiальну систему голландцiв. Вiн хоче розкритикувати ii. Коли стоiш на вахтi, то мимоволi пiдслухуеш – самi знаете. Потiм ми пiдемо до Цейлону, щоб стрiти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта пiде в об’iзд навколо рогу Доброi Надii.

– Жiнка? – спитав Лiнгард. – Ви кажете, на яхтi жiнка. А ви озброенi?

– Не дуже, – недбало вiдповiв Картер. – Ми маемо кiлька мушкетiв i двi спортивнi рушницi, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав вiн, мляво посмiхаючись.

Лiнгард пильно подивився на нього.

– Ви на тому суднi йшли з Англii? – спитав вiн.

– Нi! Я прибув на яхту, коли вийшов iз госпiталю в Гонконзi. До того плавав два роки бiля китайських берегiв.

Спинившись, вiн пошепки пояснив: – На суднах з опiумом. Мiдних гудзикiв тодi на менi не було. Мiй корабель залишив мене в Гонконзi, а я потребував роботи й тому згодився iхати на яхтi, бо не хотiв вертатися додому. Крiм того, дуже тяжко працювати зi старим Робертсоном iз «Лаiмуни». Це мiй корабель. Ви, капiтане, чули про нього?

– Так, чув, – швидко вiдповiв Лiнгард. – Слухайте, мiстере Картер, яким шляхом вирушив у Сiнгапур ваш старший офiцер? Протоками Рiо?

– Мабуть, – вiдповiв Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаете?

– Так, хочу знати… Що таке, мiстере Шоу?

– З пiвночi, сер, насуваеться чорна хмара, i от-от почнеться вiтер, – вiдповiв Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.

– Може, вип’ете чарку? – сказав Лiнгард, пiдводячись. – А я пiду нагору подивитися.

Вiн вийшов на палубу. Тим часом Шоу пiдiйшов до столу й почав мовчки поратися бiля пляшок, тримаючи iх iз перебiльшеною обережнiстю, нiби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишенi й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до нiг. Штурман пiднiс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого i помалу випив.

– Ви, мiстере, маете добрий нюх, щоб нишпорити в темрявi за кораблями, – мовив вiн, ставлячи чарку на стiл.

– Дурницi! Я побачив вас саме на заходi сонця.

– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.

– Я дивився на захiд, де було ще трохи свiтла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче вiдказав Картер. – Що вам треба вiд мене?

– Так, ви здатнi плести язиком…

– Нiколи не стрiчав такого чоловiка, – мовив недбало Картер. – Вам, здаеться, якийсь клопiт засiв до голови?

– Я не люблю човнiв, що крадькома пiдходять до корабля, особливо, коли менi доручено вахту на палубi. Я маю добрi очi, не гiршi, нiж у наших портових морякiв, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й iншими чортячими вигадками. Подумаеш, цяця! Яхтовий офiцер! Цi моря, мабуть, напхом набитi такими яхтсменами. Я вважаю, що ви пiдло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своему старигановi, що нiчого не видно; так воно й було насправдi. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захiд сонця й рiзнi там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хiба ж це пристойно?

– Я мав пiдстави, обмотуючи весла, бо хотiв проскочити повз затоку, де стояло на приколi якесь тубiльне судно. То була тiльки звичайна обережнiсть малого, неозброеного човна. Я вас добре бачив i зовсiм не мав намiру лякати. Слово честi!

– Я хотiв би, щоб ви потрапили кудись iнше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.

Вiн швидко вийшов iз каюти, а скоро потому Лiнгард зiйшов униз i знову сiв до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рiшуче.

– Зараз почнеться вiтер, – промовив вiн.

– Тодi, сер, – сказав встаючи Картер, – вернiть менi цього листа, i я поiду, як тут кажуть, нишпорити за iншим кораблем. Сподiваюся, що ви повiдомите про нас там, де ви будете!

– Я iду до яхти, а листа збережу, – рiшуче сказав Лiнгард. – Я вже точно уявляю собi, де вона, i мушу iхати визволяти тих людей. Вам, мiстере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Менi теж пощастило, – додав вiн, знизивши голос.

– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дiстанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете iй. Краще я зостануся тут, щоб повiдомити якусь канонiрку…

– Ви мусите повернутися зi мною на свое судно! – рiшуче сказав Лiнгард. – Киньте думати про канонiрку.

– Тодi я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже менi велiли сповiстити звичайний або вiйськовий корабель. Розумiете? Я не боюся швендяти кiлька днiв у широкому морi. Накажiть, капiтане, налити в мое барило свiжоi води, i я поiду.

– Дурницi! – гаркнув Лiнгард. – Ви поiдете зi мною, покажете мiсце i… i допоможете. А я вiзьму вашого човна на буксир.

Це не переконало Картера. Тодi Лiнгард поклав свою важку руку йому на плече.

– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лiнгард, i на цих островах немае нi одного бiлого й тубiльця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мiй бриг, i ви тут мусите лишатися. Мусите!

Останне «мусите» пролунало гостро й грiзно, як пiстольний пострiл. Картер навiть одступив.

– Чи не маете ви на думцi силомiць затримати мене? – спитав вiн тривожно.

– Силомiць? – повторив Лiнгард. – Це залежатиме вiд вас. Я не дозволю вам вишукувати якiсь там судна, бо ваша яхта сiла в дуже невигiдному для мене мiсцi. А шлюпки вашi понаводили б сюди чортячих канонiрок, що ширили б скрiзь чутки про цю мiсцевiсть, спокiйну, вiдлюдну й найзатишнiшу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на мое щастя ви натрапили на мiй корабель. І я триматимусь свого.

Лiнгард опустив свiй важкий кулак на освiтлену лампою чорну скатертину; дужi пальцi мiцно вп’ялися в тверду долоню. На мить вiн затримав кулак на столi, наче хотiв показати Картеровi, як вiн мiцно тримае його в руках. Потiм повiв далi:

– Хiба ви не знаете, у якому шершневому гнiздi заплуталася ваша дурнувата яхта? Скiльки, на вашу думку, коштуе тепер iхне життя? Анi копiйки, якщо вiтер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справдi так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаемось, уже запiзно.

Лiнгард стукнув пальцями по столу, i чарки, наче прокинувшись вiд його промови, тоненько й жалiбно задзвенiли. Картер стояв, спершись на шафу. Вiн був уражений несподiваним тоном розмови i не спускав очей з обличчя Лiнгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каютi тяглось кiлька секунд, але Картеровi, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз вiн почув чiтке цокання годинника, i йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.

– Канонiрка! – вигукнув Лiнгард, наче тiльки в цю мить усвiдомив незвичайну складнiсть становища.

– Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже швидко вам нiкуди буде повертатися. Ваша канонiрка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа й навiть знака. Анiчогiсiнько! Вам треба не шкiпера з канонiрки. Вам потрiбний я. Бо ви не уявляете свого щастя, а я знаю свое. Ось слухайте…

Вiн торкнувся пальцем Картерових грудей i сказав iз несподiваною лагiднiстю в тонi:

– Я бiлий зверху i всерединi й не кину на поталу беззахисних людей, особливо жiнку, а якщо зможу – допоможу iм. Коли ж я не допоможу, то нiхто вже не допоможе. Розумiете – нiхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як i iншi люди; я не дам iм загинути, бо не можу байдуже ставитися, коли трапилося лихо.

Голос його був переконливим i майже ласкавим. Вiн тримався за гудзика Картеровоi куртки, злегка притягнувши його, й конфiденцiйно вiв далi:

– Так трапилося, мiстере Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на мiсцi, нiж дозволив би здiймати бучу в цьому морi ради якоiсь там чортовоi яхти. Я повинен зважати на життя iнших людей, моiх друзiв, на обiцянки i… i на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас, – закiнчив вiн.

Картер глибоко зiтхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразнi слова. Шоу голосно наказав:

– Крiпи бом-брамселi[21 - Бом-брамсель – прямий парус нагорi.], тиндале!

– Дивний випадок, – пробурмотiв Картер, дивлячись на пiдлогу. – Ви якась чудна людина. Однак менi хочеться вам вiрити, якщо ви з вашим гладким помiчником не двое божевiльних, що втекли, захопивши цей бриг. Пiдшкiпер чiплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, нiж вiдпустити. Та мене це не дуже непокоiть, бо однак рано чи пiзно вас повiсили б за це. Якщо ж iз того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч менi й здаеться, що ваш приiзд iм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би iм у пригодi… хоч все це дуже дивне… Можна менi iхати у своему човнi?

– Як хочете, – сказав Лiнгард. – Бо незабаром налетить шквал iз дощем.

– Менi доручено човна, i я мокнутиму в ньому разом зi своiми хлопцями. Дайте нам, капiтане, добру кодолу.

– Це вже зроблено, – мовив Лiнгард. – Ви, здаеться, досвiдчений моряк i повиннi зрозумiти, що намагатися вислизнути вiд мене, – марна справа.

– Ви надто певнi себе, пане капiтан, – мовив Картер. – І якщо я перерiжу кiнець[22 - Кiнець – всякий мотуз на кораблi, крiм кодоли та снастей.] пiд час шквалу, то буду щасливий вас нiколи бiльше не бачити.

– Тiльки спробуйте, – застерiг Лiнгард. – Я маю очi на бригу, юнацькi очi, що бачитимуть човен навiть тодi, коли ви брига не зможете бачити. Менi подобаються такi люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас i потоплю, щоб менi з мiсця не зiйти.

Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.

– Присягаюся лордом Гаррi! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певнi своiх сил, капiтане, що могли б пiдбурити i святого до непокори.

Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засмiявшись, вiн зразу знову споважнiв.

– Не бiйтеся, – мовив вiн, – я не втечу. Коли ж трапиться рiзанина, на яку ви, здаеться, натякаете, то обiцяю вам, що я теж буду на своему мiсцi i…

Вiн простяг руки i глянув на них.

– І ось цi руки подбають про це, – додав вiн, як i перше, безжурно розтягуючи слова.

Однак господар брига, що сидiв, спершись лiктями на стiл i закривши лице руками, несподiвано запав у роздум, такий зосереджений i глибокий, що, здавалось, нiчого не чув, не бачив i навiть не дихав. Вигляд цiеi людини, захопленоi думами, вразив Картера значно бiльше, нiж пригоди цiеi ночi. Якби його дивний господар нараз зник з очей, вiн би не почувався нiяковiше в цiй каютi, де годинник настирливо вистукував марнi хвилини штилю, щоб потiм так само уперто вистукувати непотрiбнi хвилини шторму.


III

Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупiй задушливiй темрявi, що дедалi все збiльшувалася. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась i зависла над ним. Тiльки на пiвднi було видно тремтливий вiдблиск, сумний i кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на пiвнiч, немов доводячи неможливе, на темному тлi неба ще чорнiший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготiння на водi зникло, i незриме море лежало нiме й тихе, нiби нагло вмерло з жаху.

Картер нiчого не бачив. Вiн почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темрявi тихий шепiт, наче вони переказували одне одному таемницi, важливi чи ганебнi. Нiч поглинала слова й полонила все, навiть звуки, не залишаючи нiчого, крiм несподiванок, якi, здавалося, шугали бiля кожного, готовi простягти свою жахливу таемничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навiть безжурна вдача молодшого офiцера опiумних суден збентежилася в цю зловiсну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Вiн нагло вiдчув щось непевне, якiсь лихi ознаки з усiх бокiв. Це безглузде передчуття на мить злякало його, i вiн мiцно схопився за кiльце дверей каюти.

Голос Шоу, що пролунав коло самiсiнького його вуха, розiгнав цi неспокiйнi думки.

– О! Це ви, пане. Таки вийшли, – сказав повiльно помiчник капiтана. – Виявляеться, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усiх чудних iнцидентiв цей найдивовижнiший. Човен закрадаеться до вас iз безвiстi й раптом виявляеться довгоочiкуваним другом! Ви, мабуть, один iз тих друзiв, що iх шкiпер мав зустрiти десь тут. Чи не вас часом? Я бiльше знаю, нiж ви гадаете. Ми iдемо до… Ну, кажiть же… iдемо… гм, гм… Ви ж знаете?

– Так. Я знаю. А ви? – невинно спитав Картер.

Шоу на хвилину замовк.

– Де шкiпер? – запитав вiн нарештi.

– Вiн, немов скам’янiлий, сидить там унизу. Де мiй човен?

– Ваш човен телiпаеться за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як i зрадливий. Так само.

Картер рушив до гакаборта, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбiк. Йому здалося, що ця нiч може довести когось до божевiлля i той трахне його по головi, якщо вiн тiльки в силi буде пiдняти лома. Картер зовсiм роздратувався i голосно сказав, звертаючись до Шоу:

– А я думаю, що вам iз вашим шкiпером поганенький кiнець прийде.

– Я гадав, що ви вже у своему човнi, – хiба роздумали? – спитав бiля нього низьким голосом Лiнгард.

Картер навпомацки пiшов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Вiн гукнув до човна й одразу ж почув хлюпання води бiля прови, бо човен швидко пiдтягли до судна. Потiм перехилився через бильця й нараз зник, наче впав у безодню. Лiнгард ледве розiбрав слова:

– Лови мене за ногу, Джоне.

З човна долинули глухi звуки та якийсь голос вiдказав:

– Єсть.

– Тримайтесь далi вiд пiдзору[23 - Пiдзiр – корпус корабля, нижче вiд борту й вище вiд кiля.], – застережливо скавав Лiнгард. – Бриг може взяти хiд назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.

– Добре, я подбаю, – почулася вiдповiдь iз води.

Лiнгард пiдiйшов до лiвого борту, пильно подивився в чорну купу низьких хмар i наказав:

– Пiдбрасопте[24 - Брасопити – набирати парусiв для повного ходу.] для лiвого галсу[25 - Галс – напрямок.], мiстере Шоу.

Тривожний i тужливий звук, схожий на зiтхання якоiсь величезноi тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потiм на мить стих, i натягнута снасть брига жалiбно забринiла, вторячи погрозливому гурчанню вiтру. Поволi великi й довгi хвилi вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне й неспокiйне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту пiну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем i бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на мiсцi, здригаючись вiд вершечкiв щогл до кiля, а в темнiй височинi несамовито тiпалися й лопотiли вiтрила. Нараз обидва марселi надулися з подвiйним гарматним пострiлом, i бриг похилився набiк. Шоу з усього маху впав на люк, а Лiнгард, схопившись за бильця з надвiтряного боку, вiдчув, як судно рванулося вперед. Палуба вирiвнялась, i бриг пiшов, полегшуючи натиск вiтру на надуту поверхню вiтрил. Тiльки iдеальнi лiнii судна i досконала форма його корпусу врятували вiтрила, а може й снастi, даючи спроможнiсть майже перекинутому бригу з блискавичною швидкiстю прокладати собi шлях. Лiнгард глибоко зiтхнув i трiумфально закричав до Шоу, що борсався пiд вiтром i дощем, намагаючись добутися до свого командира:

– Усе гаразд. Витримав!

Шоу спробував заговорити, але зразу ж наковтався теплоi води, що ii вiтер цiлими водоспадами лив на судно. З кожноi реi й ванти[26 - Ванти – мотузянi скрепи для щогл.] стiкали в надвiтряний бiк могутнi струменi води. Здавалося, що цей переможний, нестерпний потоп нiколи не скiнчиться. Та нараз вiн спинився. За кiлька хвилин злива пробiгла вздовж брига, i раптом висока сива стiна вiдiйшла в темряву пiд лютий шепiт розiрваних хмар, що теж вiдсувалися. Вiтер почав залягати[27 - Залягати – вщухати.].

На пiвнiчнiй частинi обрiю в темрявi з’явилися три зiрки, що миготiли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавцiв; рiвний край хмари вiдсувався по небу, як величезна залiзна штора, що змотувалася вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свiжiсть дмухнула iз зоряного неба, наче цим штормом було отворено дверi в новий свiт. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторiнь; земля виринула з-пiд темного покрову, щоб зайняти мiсце в оновленому й без краю блискотливому всесвiтi.

Бриг, трохи нагнувшись, легко бiг по водi, зневажливо штовхаючи вбiк юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежнiй темрявi моря широку смугу кипучоi пiни. Далеко за кормою, на кiнцi кодоли, що занурювалася часом у шумливу пiну, плив за бригом невеликий темний силует.

Лiнгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду вiн заспокоiвся. Шлюпка йшла на буксирi, на кiнцi довгоi кодоли, i Лiнгард одвернувся, пильно глянувши в надвiтряний бiк. Було пiв на першу, i Шоу, заступлений Вазубом, пiшов униз. Перед тим, як спуститися, вiн сказав Лiнгардовi:

– Я пiду, сер, якщо ви не збираетесь пiддати ходи.

– Не тепер, – вiдповiв Лiнгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похiдного вiтру.

На верхнiй палубi темношкiрi матроси в облиплiй одежi, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скiнчили вiддавати реi й розплутували приладдя. Касаб, повiсивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пiшов на шкафут до групи матросiв, що стояли на дозвiллi бiля баркаса, пильно оглядаючи байдужi обличчя. Матроси поступилися, щоб дати мiсце, i вiн сiв.

– Люди, це був великий дощ i страшний вiтер, – авторитетно промовив вiн, – але цей вiтер не пошкодить бриговi. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого менi вiтрила.

Матроси щось прошепотiли мляво й невиразно.

Через бильця вдарила iм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкi краплини, колючi, як град. Почувся обурений, придушений стогiн. Хтось зiтхнув. Хтось конвульсiйно засмiявся, клацаючи зубами. Проте нiхто не пiшов геть. Малий касаб витер лице i вiв далi своiм скрипучим голосом пiд акомпанемент шипучих морських звукiв, що ритмiчно добувалися з-за корми.

– А ви чули, як вiн кричить на вiтер – навiть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І ранiш, за багато рокiв моеi служби у цього бiлого чоловiка, я часто чув, як вiн вигукував своi чарiвнi слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджi, як i я.

– Я бачив кораблi бiлих, що, потопаючи, трощилися разом зi щоглами, як i нашi прау[28 - Прау – великий човен, чайка.], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи i похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками своi лопатки.

– Так, – погодився касаб. – Усi бiлi – дiти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильностi. Добре коритися таким людям на морi чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як вiн бився з дикунами, що iдять своiх ворогiв, i, стоячи обiч нього, бився без нiякого страху, бо чари його (а iх вiн безперечно мае) захищають i його слуг. Я правовiрний, i камiнь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде вiд цих проклятих. Шiсть рокiв плавав я з цим бiлим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвiдчений у цiй роботi. Тепер через те, що знаю всi його бажання, дбаю за все на цьому кораблi.

Кiлька голосiв промурмотiло: «так, так». Люди терпляче стояли пiд бурханням вiтру й рясними наскоками бризкiв. Мiцно спершись на баркас, усi вони трималися вкупi, балансуючи пiд легке гойдання корабля. Вiтер завивав мiж нахиленими щоглами, обгортаючи темнi й мовчазнi людськi постатi своiм холодним подихом.

Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвiтряного боку маленькi острови Карiматськоi групи. Досi вони були схованi в темрявi, але обидва вахтових вигукнули разом, сповiстивши, що перед провою – земля. Лiнгард, стоячи з пiдвiтряного боку, стежив, доки з’явився перший острiвець. Коли берег був майже перед бригом, вiн дав наказ, i Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали пiд вiтер, реi вирiвнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого слiду зникла. Судно втратило напрямок i почало занурятися провою в зиб, що швидко пробiгала повз нього. І з кожним пориванням судна вiтер завивав у розгойданих щоглах жалiсно й нудно.

У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи бiля корми своеi розгойданоi шкаралупки. Вiн двiчi гукнув, щоб довiдатись, у чiм рiч, бо нiяк не мiг розiбрати в темрявi, що то за натовп людей на кормi.. Йому не вiдповiли, хоч вiн i бачив на кормi людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Вiн збирався гукнути втрете, коли почув стукiт талiв[29 - Талi – мотузки на блоках для спуску човна з корабля.], важке хлюпання й голосну розмову – i темна маса човна, вiдокремившись вiд борту, промайнула повз нього на гребенi хвилi. З хвилину вiн бачив на зоряному небi контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потiм ще раз з’явилось у далечинi й зовсiм щезло.

– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на мiсцi. Вiн згадав, що бачив кiлька годин тому три тубiльних прау, якi шугали помiж островами. Спершу йому спало на думку перерiзати кодолу, погнатися за човном i виявити… Що ж виявляти? Вiн одразу ж покинув цю думку. Що мiг вiн зробити?

Переконання, що яхта з усiма людьми перебувала в небезпецi, знову охопило його, а певнiсть, що господар брига йшов на допомогу, нiтрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тiльки збiльшувало неспокiй.

Лiнгард говорив iз ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мiлинi, нiби пiдкрадалися до якоiсь його таемницi, загрузнувши якраз там, де вiн зi своiми друзями чинив своi химернi справи. Тому цей бiлий видавався йому небажаним рятiвником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких вiн бачив й обминув увечерi. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом i в потрiбну хвилину застерегти iх… Застерегти проти кого? Капiтан був цiлком одвертий iз ним. Проти чого ж застерiгати? Картера вразило, що вiн не мав анi найменшоi уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам нiс звiстку про небезпеку… певна рiч, вiд тубiльцiв. А проте вiн сам був у спiлцi з тубiльцями. І це цiлком очевидно, бо цей човен, спущений вночi… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фiзичним болем, коли вiн, мокрий, неспокiйний i мовчазний, сидiв бiля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима пiдiймався i, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшнi запiненi хвилi. Анi звуку не чути було Картеровi з брига. Здавалося, корабель покинуто, i тiльки нерухомий людський силует стояв бiля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному пiдтягтися ближче й гукнув:

– Гей, бриг! Якесь ушкодження?

Вiн, прислухаючись, чекав. Темний силует мовчки стежив, i тiльки згодом почулося коротке: – Нi!..

– Ви ще довго лежатимете в дрейфi?[30 - Дрейф – безвладна позицiя судна пiд вiтром.] – гукнув Картер. – Не знаю. Тримайтеся далi вiд корабля. Зачепимо вас, як не вiдiйдете.

– Одпусти, Джоне! – наказав Картер. – Одпускай, щоб далi вiдiйти. Здаеться, вони не дуже балакучi.

Кодола витяглась, i мiрне хвилювання моря вiдiгнало човна вiд брига. Картер трохи повернувся й глянув на землю. Схожа на високий неправильний конус, вона стримiла з пiдвiтряного боку на вiддалi одноi чи пiвтори милi. Клекiт прибою, що розбивався мiрними вибухами об пiднiжжя землi, чути було навiть проти вiтру. Втома вiд кiлькаденноi подорожi в човнi перемогла тривогу Картерових думок, i вiн поволi втрачав уяву про час, хоч i не губив свiдомостi свого становища. В тривожному снi вiн чув, як гомiн прибою перетворювався на величезний гуркiт, а просинаючись, помiчав, що високий острiвець ставав усе бiльшим, i бiла пiна облямовувала його пiдгiр’я. Нiщо не ворушилось, не гомонiло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вiтер, а з ним i море, вщухае, й знову дрiмав. Коли, здригнувшись, розплющив очi, то здивовано побачив нову зiрку, що злетiла вгору з-за берега i несподiвано згасла. Двi ще бiльшi зiрки злетiли за нею слiдом i теж, досягши тiеi самоi висоти, зникли.

– То ракети, чи що? – крiзь зуби спитав один матрос.

– Так, ракети, – сердито вiдповiв Картер. – А що то далi буде? – понуро пробурмотiв вiн сам до себе.

У вiдповiдь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промiнь вогню, що враз розсипався дощем iскор. Тiльки одна з них, бiла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорi, i, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вiтром, розгойданi реi, надутий грот-марсель i почув виразне плюскання хвиль, що вiдскакували вiд прови. За хвилину кодола витяглась, i Картерiв човен, здригнувшись, кинувся слiдом за бригом.

Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сидiли, зiщулившись, на банках[31 - Банка – лава на човнi.] i куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картеровi це не заважало думати про свое незвичайне становище й непевне майбутне.

Тепер його найдужче непокоiла яхта: чи побачить вiн ii знову? З почуттям великого задоволення Картер спостерiг, як бриг розпустив своi вiтрила. Решту ночi вiн просидiв, стиснувши румпель, втупивши очi в темну парусинову пiрамiду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.


IV

Бриг, керований Лiнгардом, ще пiв дня лавiрував протоками помiж коралових рифiв. На вiдстанi пiстольного пострiлу вiн оминув довгу смугу пiдводного камiння, що повистромлювало своi чорнi горби з кипучоi пiни жовтого моря. Коли бриг обiйшов цей пiскуватий пагорок з надвiтряного боку, з-за бурунiв, пiскуватих мiлин i купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набiк, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалi мiлкоi води. Довгi, голi щогли були трохи нахиленi, неначе гнав ii великий вiтер. Люди на бригу були враженi жалюгiдним виглядом яхти.

– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий бiлий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулi.

– Так, це намул, – поволi вiдказав Лiнгард, прикладаючи пiдзорну трубу до очей. – Збийте грот, мiстере Шоу, – наказав вiн, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.

Вiн поклав трубу й вiдiйшов вiд поруччя. З годину ще поповодив вiн iз недбайливою певнiстю свое маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, i, здавалося, жодна пiщинка, жодна камiнючка зрадливого дна не могла сховатися вiд його ока. Вiн керував кораблем так смiливо, що Шоу, який стояв на провi, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мiлину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповiщав, що в них пiд кiлем не бiльше як три фути; а коли бриг пiдходив до схованих, довгих i гострих рифiв, де лот був нi до чого, стерно повертали тiльки тодi, як водорiз торкався вузькоi смуги пiни, що обрамляла рифи.

Лiнгард любив свiй бриг, як люблять тiльки чоловiки. Ця любов була така велика, що вiн заспокоювався тiльки тодi, коли бриг виявляв усi своi властивостi (силу, вiдданiсть, витривалiсть), задовольняючи його вибагливi вимоги найвищою мiрою. Кожен помах вiтрил, що злiтали в повiтрi, захоплював його серце гострою насолодою. А нiжний шепiт води, який виявляв, що його чудове судно нi на мить не мiняло свого курсу, був йому дорожчий, нiж комусь iншому нiжне шепотiння ласкавих слiв. У такi хвилини вiн жив iнтенсивно, i в розпалi сильного почуття йому хотiлося притиснути до грудей свое маленьке судно. Воно було для нього цiлим свiтом, сповненим справжньоi радостi.

Люди на яхтi, напружено стежачи за першим парусником, якого вони бачили з того часу, як загрузли бiля цього вiдлюдного берега, незабаром розчаровано помiтили, що то був всього-на-всього невеликий торговий бриг. Вiн лавiрував, пробиваючись мiж гострих скель, мабуть, щоб зв’язатися з ними й допомогти. На спiльну думку яхтового екiпажу, мало толку можна було сподiватися вiд такого судна. Тiльки капiтан яхти зауважив боцмановi:

– Ця людина, певно, все тут добре знае. Бачиш, як вiн керуе своiм бригом. Я не одмовлюсь, коли вiн нам допоможе, бо невiдомо, Джордж, коли ми вилiземо з цiеi муляки.

Бриг нiяк не мiг досягти пiвденноi частини рифiв, де загрузла яхта, i повернув востанне на самiсiнькому кiнцi цiеi грузькоi мiлини. Незабаром вiн узяв другий галс, i, зменшивши вiтрила, судно, щоб добутись до мiсця, де мали кинути якiр, пiшло пiд марселями, нижнiми стакселями[32 - Стаксель – косий парус.] та клiвером[33 - Клiвер – переднiй парус.]. Вiдстань мiж бригом i яхтою зменшилася на чверть милi; та яхта застряла провою на схiд, а бриг помалу посувався в пiвнiчно-схiдному напрямку; отже, плив, так сказати, вздовж яхти. Лiнгард бачив iз палуби всiх, що мовчки дивилися на бриг.

Невисокий червонолиций чоловiк iз сивими бакенбардами, що стояв коло поруччя на шкафутi яхти, махнув картузом iз золотим галуном. Лiнгард махнув у вiдповiдь рукою. Ближче до корми, пiд бiлим наметом, вiн побачив двох чоловiкiв i жiнку. Один чоловiк i ледi були в синьому, а другий, дуже високий – у бiлому. Стояв вiн, тримаючись за пiдпору намету. Лiнгард виразно бачив iх; вони дивилися на бриг у бiноклi, повертались один до одного, ворушили губами й, здавалося, були здивованi. Великий собака зiп’явся на бильця, пiдвiв велику чорну голову i, тричi голосно й жалiбно заскавчавши, зник. Несподiвано на яхтi всi заворушилися, заметушилися, побачивши, що iхня шлюпка пливе на буксирi за кормою незнайомого судна. Руки витяглись, показуючи пальцями в той бiк. Хтось вигукнув довгу фразу, та з неi не чутно було жодного слова; i тодi бриг, досягши захiдного кiнця мiлини, почав плисти по дiагоналi, вiддаляючись вiд яхти. Лiнгард помiтив, як люди на кормi яхти полишили своi мiсця й перейшли до гакаборта, щоб довше бачити бриг.

Коли бриг одiйшов за милю вiд мiлини й був майже врiвнi з кормою яхти, марселi стрепенулися, реi помалу спустилися. Переднi й заднi вiтрила теж опали. Якийсь час бриг плив швидко зi згорнутими крилами. І от, гримнувши як грiм, упав на дно якiр. Ще з хвилину корабель пiдганяв останнiми подихами пiвнiчний вiтер; прапорець на вершку щогли помалу розгорнувся i повис рiвно й непорушно, немов обтяжений свинцем.

– Мертвий штиль, сер, – сказав Шоу до Лiнгарда. – Знову мертвий штиль. Ми потрапили саме вчасно в це чудне мiсце, сер.

Якийсь час вони стояли поруч, оглядаючи землю й море навколо. Бриг стояв посерединi широкоi смуги чистоi води. На пiвнiч невисокi скелi стримiли чорними й бiлими рядами. Малий острiвець видирався з води, наче чотирикутна башта якоiсь затопленоi будiвлi. Цей острiв був миль зо двi вiд брига. На схiд берег був низький, укритий зеленим лiсом, облямований темними манговими деревами. У цiй темнiй лiснiй окрайцi був рiзко окреслений прохiд, нiби вирiзаний гострим ножем. Вода в ньому блищала, як срiбло. Лiнгард показав цей прохiд Шоу.

– Це вхiд у те мiсце, куди ми йдемо, – мовив вiн. Шоу пильно подивився на нього.

– Я гадав, що ви йшли до цiеi яхти, – промурмотiв вiн здивовано.

– А! Яхта, – замислено сказав Лiнгард, дивлячись на порiзаний берег. – І зненацька тупнув ногою. – Я вiддав би все свое майно i на додачу кiлька днiв життя, якби менi пощастило до вечора витягти ii.

Вiн заспокоiвся i знову став пильно вдивлятися в берег. Зсередини входу, з-за стiни лiсу, незриме вогнище безупинно викидало чорнi й важкi клуби густого диму, що пiдносився, неначе кручена колона, у ясну блакить неба.

– Ми повиннi припинити цю забаву, мiстере Шоу, – урочисто мовив Лiнгард.

– Так, сер. Яку забаву? – спитав Шоу, здивовано озираючись.

– Це дим, – нетерпляче сказав Лiнгард. – Це – гасло.

– Звичайно, сер… хоч я не уявляю, як це зробити. Дим, здаеться, далеко на землi. До чого тут гасло, сер?

– Не нам воно, – мовив Лiнгард люто. – Накажiть, Шоу, матросам набити холостим зарядом гармату на баку. Звелiть добре забити пиж i змастити ствол. Треба зробити так, щоб вийшло голоснiше. Коли старий Йоргенсон почуе вибух, то вогнище зникне перш, нiж ви двiчi обкрутитесь… Одну хвилинку, мiстере Картер.

Коли бриг спинився, яхтовий човен одразу пiдiйшов до нього, i Картер ждав Лiнгарда, щоб вiдвезти його на яхту. Лiнгард i Шоу пiшли до сходнiв. Шоу плентався за своiм командиром в очiкуваннi останнiх наказiв.

– Спустiть усi човни на воду, мiстере Шоу, – наказав Лiнгард, перекинувши ногу через поруччя, – i поставте чотирифунтовий фальконет на носi баркаса. Приготуйте гармати, та поки що не викочуйте iх. Тримайте марсель i клiвер напоготовi, може, менi швидко треба буде рушати. Тепер, мiстере Картер, я можу iхати з вами. – Одштовхнiться, хлопцi, – сказав Картер, як тiльки вони умостились у човнi.

– Одштовхнiться й востанне наляжте на весла, бо незабаром уже вiдпочиватимете.

Матроси, бурмочучи, налягли на весла. Їхнi обличчя витяглися, посiрiли й були вкритi засохлою морською сiллю. Хлопцi мали вигляд знесилених людей, що багато витерпiли. В Картера теж обважнiли й напухли вiки. Коли вони проiхали бригову прову, Лiнгард спитав:

– А чи досить води бiля вашого судна?

– Досить. Од восьми до дванадцяти футiв, – хрипко вiдповiв Картер. – Скажiть, капiтане, де ж вашi розбишаки? Адже це море таке вiдлюдне, як церква в будень.

Гучний пострiл, що пролунав iз бриговоi восьмифунтiвки, майже над iхнiми головами, перебив його. Клубок бiлого диму помалу розтанув i зачепився за фок-рею. Напiвобернувшись, Лiнгард дивився на дим на березi, а Картер мовчав, сонно дивлячись на яхту, до якоi вони наближалися. Лiнгард так пильно стежив за димом, що майже забув, де вiн, аж доки Картер не подав команду: «Годi!»

Вони були вже в затiнку яхти й пливли вздовж неi до сходнiв. Господар брига, глянувши вгору, побачив обличчя джентльмена з довгими бакенбардами й виголеним пiдборiддям. Вiн пильно дивився на Лiнгарда в монокль, перехилившись через борт. Ступивши ногою на нижню приступку, Лiнгард ще бачив на березi густий дим; та коли вiн глянув удруге, нижня частина чорноi колони обiрвалась i попливла над морем, мов загрозлива хмара.




Частина друга

Берег Притулку



I

Берег, що бiля нього стояв на якорi бриг, не мав певних обрисiв. Це була земля без форми, без лiсу й урвищ – довга, низька, невизначна. І коли дужi бурхання пiвнiчно-схiдного мусону женуть морем густий косий дощ, берег ледве видно пiд сiрим небом – тiльки чорна плямиста смуга маячить вдалинi. У довгий сезон безхмарних днiв вона мае вигляд вузькоi коси, нiби прибитоi до плескуватоi поверхнi води вагою неба, що його величезна баня окреслюе таку саму рiвну лiнiю, як i морський обрiй.

Хоч ця земля й була близько вiд центрiв европейського панування, мiж озброених морських пройдисвiтiв звали ii «Берегом Притулку». Не позначена вона на мапах, i географiчнi пiдручники зовсiм не згадують про неi, тiльки уламки розбитих суден завжди заносяться у ii бухточки. Наблизитись до неi дуже важко. А дивлячись на неi з моря, можна бачити, як численнi острiвцi облямовують безмежну просторiнь головного материка. Острiвцi тi зливаються, не маючи певних ознак, що показали б дорогу в заплутаних протоках, а в двадцятимильному поясi моря, що пiниться вздовж низького берега, бiльше коралових рифiв, мулу йкамiння, нiж морськоi води. Отут, мiж зовнiшнiх мiлин, де застряла яхта, i розгорнулися подii цього твору.

У розлитому сяйвi свiтанку блискотiло на заходi широке море, сонне, рiвне й сiре пiд злинялим небом. Довга смуга берега вiдкидала важкий пояс мороку вiд мiлкоi води, на якiй у передранiшнiй тишi не було анi зморшки. В неяснiм свiтанку купи кущiв на пiсках видавалися величезними.

Двi безмовнi, як тiнi, постатi помалу посувалися берегом скелястого острiвця й спинилися край берега. Позад них, мiж циновками, з яких вони пiдвелися, помалу жеврiла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рiвно й тихо, тiльки поволi водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за двi милi височив загрузлий корпус яхти, темний i невиразний на блiдому небi.

Обидвi постатi дивились мовчки в далечiнь. Вiн, вищий на зрiст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали iй до пояса, стояла бiля нього; iх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне свiтло, що осявало бiлi пiскуватi мiлини й невиразнi горби острiвцiв вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотнiсть двох людей, розбуджених неспокiйною надiею, щоб глянути на запнуте серпанком море.

– Нiчого! – сказав, зiтхнувши, чоловiк, нiби прокинувшись вiд довгоi задуми.

Вiн був у куртцi iз синього перкалю, що iх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних i гладеньких, як бронза. Стегна йому щiльно облягав саронг, а з лiвого боку стримiв прикрашений шiстьма золотими каблучками ефес зi слоновоi кiстки, що ним не погребував би й володар. Замок i дуло його рушницi блищали срiблом. На головi в нього була розкiшна червоно-золота хустина, якi тчуть жiнки в будинках проводирiв; тiльки золотi нитки хустини вже потемнiли, а шовк витерся на згортках. Голову вiн одхиляв назад. Примруженi, трохи спущенi вii затiнювали блиск його очей. На обличчi не було нi бороди, нi вусiв. Нiс був короткий, iз рухливими нiздрями. Безжурна, щира посмiшка, нiби назавжди вирiзьблена якимось делiкатним iнструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчi, в спокiйних рухах цього чоловiка вiдчувалась уважнiсть i стриманiсть.

Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, вiн повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному пiску. Приклад рушницi волочився за ним i залишав глибоку борозну. Попiл перестав тлiти. Чоловiк замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жiнки, що стояла позаду, гукнув:

– Іммадо, вогонь загас.

Дiвчина рушила до циновок. Їi чорне волосся звисало, як керея. Нацiональний саронг у червоно-сiрих картках схожий був на коротку спiдничку, що iх носять чоловiки й жiнки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньоi накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможнi чоловiки, була застебнута на грудях, мiцно облягаючи гнучкий стан. Високий комiр, вишитий золотом, пiдпирав лице. Вона не мала браслеток – нi ручних, нi ножних, i, хоч була зодягнена в чоловiчу одежу, не носила нiякоi зброi. Руки iй облягали вузькi рукави з невеликим розрiзом, гаптованим золотом i обшитим рядом дрiбних золотих гудзикiв. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очi повнi були вогню; дугастий, мiцно стулений рот i вся ii постать виявляли палку вiдвагу юнацтва на початку життевого досвiду, на початку вiри й сподiвань.

Це вiдбувалося в день приiзду Лiнгарда, бо, як вiдомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мiлини тiльки пiзнiм ранком. Розчарованi у своiх надiях побачити сподiване вiтрило в сяйвi першого сонячного промiння, чоловiк i дiвчина, не розпалюючи вогнища, знову пiшли на своi циновки. Бiля нiг iх лежав звичайний тубiльний човник, витягнений з води i для бiльшоi певностi прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в бiлий пiсок; приплив одноманiтно лизав його корму.

Дiвчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловiк лiг вздовж циновки, лишаючи мiсце для рушницi, нiби для товариша, i, спершись на лiкоть, дивився у напрямку яхти. В мрiйних очах, немов крiзь прозорий серпанок, пробивались похмурi думки, що дедалi засмучували пильний погляд.

– Ми бачили на цьому островi вже три сонячних сходи, а друг не приiхав iз моря, – сказав вiн, не мiняючи пози й лежачи спиною до дiвчини, що сидiла по другий бiк вогнища.

– Так, i мiсяць уже вищербився, – вiдповiла вона тихо. – Мiсяць вищербився. А вiн обiцяв прибути, коли ночi яснi та вода вкривае мiлини аж до кущiв.

– Мандрiвник знае, коли вiн вирушае, та не знае, коли повернеться, – спокiйно зауважив чоловiк.

Дiвчина зiтхнула.

– Ночi сподiвань довгi, – прошепотiла вона.

– І часом марно очiкуеш, – так само тихо мовив чоловiк. – Може вiн нiколи й не повернеться.

– Чому? – вигукнула дiвчина.

– Путь довга, i серце може прохолонути, – була спокiйна вiдповiдь. – Якщо вiн не повернеться, значить забув.

– О, Гассiме, це означатиме, що вiн умер! – обурено вигукнула дiвчина.

Чоловiк, дивлячись на море, усмiхнувся на ii запальний тон.

Це були брат i сестра, i хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подiбнiсть губилась у рисах, властивих усiй расi. Були вони з Ваджо, а серед малайцiв е приповiдка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах i торгiвлi, повинен мати в жилах хоч трохи вадзькоi кровi. А в цього народу торгiвля, яка означае те саме, що й далека мандрiвка, е романтичним i почесним заняттям. Купець повинен бути вiдважним i проникливим; вiн мусить мати безстрашнiсть юнацтва та помiркованiсть старостi; вiн мае бути дипломатом i звитяжцем, щоб гарантувати собi прихильнiсть володарiв i вселяти жах злим.

Цi властивостi, певна рiч, не потрiбнi крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрiбнi тiльки тому, хто, належачи до знатного роду, мандруе морями на власному суднi, з багатьма прихильниками. Вiд острова до острова розвозить вiн важливi новини та крам; йому довiряють таемнi послання й коштовнi речi; вiн завжди готовий до iнтриг i бою, до купiвлi й продажу. Такий iдеал вадзького купця.

Торгiвля в такому розумiннi була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усiх нацiональних повстаннях, релiгiйних заколотах i в органiзацii пiратських збурень широкого масштабу, що протягом першоi половини XIX столiття зачепили долю не одноi тубiльноi династii i якi кiлька рокiв серйозно загрожували голландськiй владi на сходi. Коли цiною кровi й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч i позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвiдважнiших людей цiеi неспокiйноi раси. Молодшi сини й родичi багатьох тубiльних володарiв об’iздили всi моря Архiпелагу й побували на численних маловiдомих островах i на малодослiджених берегах Новоi Гвiнеi; вiдвiдали кожну мiсцинку на морi, куди ще не проникла европейська торгiвля – вiд Ару до Адже, вiд Сумбави до Палавану.


II

У найменш вiдомiй мiсцевостi, в маленькiй бухтi Новоi Гвiнеi, вперше стрiвся Лiнгард iз молодим Пата Гассiмом, небожем наймогутнiшого вадзького володаря.

Вiн був купець у розумiннi Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на мiцному морському прау, озброеному двома гарматами, щоб купити пiр’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицiю вирушили вони не ради прибуткiв, а щоб вiддячити старому султановi, що з мiсяць, а може й бiльше, пишно вiтав iх у своему похмурому мурованому палацi в Тернетi.

Спинилися вони трохи далi вiд слободи, вживши всiх запобiжних заходiв, дожидаючи пiр’я й торгуючись iз прибережними жителями, що були посередниками в цiй торгiвлi. Якогось ранку Гассiм побачив Лiнгардiв бриг, що став у цiй бухтi на якiр, i незабаром помiтив, як високий, бiлий чоловiк iз бородою, що виблискувала, як золото, вийшов iз човна i попрямував до тубiльцiв, зовсiм не озброений.

Гассiма вразила й здивувала така легковажнiсть. Потiм, за старим малайським звичаем, вiн iз годину обмiрковував цю справу зi своiми людьми i теж висiв на берег, але з озброеним ескортом, маючи намiр подивитися, що буде далi.

Випадок, справдi, був звичайний, такий, говорив потiм Лiнгард, який мiг трапитися з кожним. Вiн зiйшов на берег, маючи намiр знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тiльки це й спонукало його ввiйти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лiнгард стояв зi своiми матросами, показуючи кiлька перкалевих хусток i намагаючись пояснити тубiльцям, чого вiн висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотiв пересвiдчитись, чи можна вбити або поранити таке створiння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лiнгардiв матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросiв узяв iз собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущi.)

Смертельна колотнеча скоiлась так несподiвано, що Лiнгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох мiсцях. Вазуб, що теж був там, оповiдав про цю подiю майже щотижня i, викликаючи жах у своiх слухачiв, показував, як поранений матрос блимав очима. Лiнгард був неозброений i напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що вiн занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дiйде до чого, – доводив вiн, – в усякому разi я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тодi вже знаеш, що робиш, i не так швидко зчиниш бучу».

Отже, й тепер убив вiн дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Вiн розкидав людей, як вiтер розкидае вiдламанi гiлки, й пробив собi широку дорогу крiзь натовп наших ворогiв», – голосно оповiдав Вазуб. Мабуть, швидкi Лiнгардовi рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки вiдступили перед його натиском.

Скориставшись з iхнього здивування й переляку, Лiнгард зi своiми матросами кинувся до слобiдки напiвзруйнованою греблею. Всi вони вскочили в цю бiдну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламкiв старих човнiв. У цьому захистку, що свiтився з усiх бокiв, мали вони час звести дух i побачити, що iхне становище не дуже-то покращало.

Жiнки i дiти втекли з халупи до кущiв. Тим часом на березi, в кiнцi греблi, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральноi атаки. Лiнгард iз досадою побачив, що його вартовий матрос у човнi, очевидно, злякався, бо замiсть того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликоi скелi за сто ярдiв од човна i, як несамовитий, намагався здертися на стрiмку кручу. Приплив скiнчився, i стрибнути в рiдку грязюку бiля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нiчого iншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будiвля не витримала б i дужого штурхана, а облоги й поготiв. Лiнгард негайно так i зробив. Озброiвшись кривою гiллякою, що попалася пiд руку, кинувся вперед на чолi трьох матросiв. Як тiльки вiн проскочив i ясно зрозумiв одчайдушнiсть свого вчинку, враз почув два пострiли, що раптом вибухнули праворуч. Суцiльна маса чорних тiл i кучерявих голiв попереду захиталась i розступилась, проте не розбiглась.

Лiнгард бiг далi. Здалеку чув вiн вигуки кiлькох голосiв. Потiм розiтнувся ще один пострiл, i мушкетна куля, пройшовши довгу путь мiж ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем пiску. Коли б вiн скакнув далi, то опинився б саме серед ворогiв, але пiднята рука не знайшла кого вдарити. Тiльки чорнi спини швидко сунули, нахилившись до кущiв.

Лiнгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор i пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лiсистi береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясноi тишi. Лiнгард немов прокинувся зi сну, так швидко все змiнилось. Несподiване мовчання вразило його.

Вiн гукнув з усiеi сили i спинив своiх матросiв, що гналися за втiкачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стiну джунглiв, де не ворушився жоден лист. Невiдомi, що, так вчасно з’явившись, вирiшили кiнець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.

Лiнгард i молодий ватажок вадзьких купцiв зустрiлися в чудовому сяйвi пiвдня, серед шанобливоi безмовностi почту, на тому самому мiсцi, де матрос-малаець наклав головою. Лiнгард ступив уперед i простяг руку. Гассiм тим же вiдповiв на цей щирий жест. Перше стискання рук вiдбулося над мертвим тiлом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.

– Я нiколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лiнгард, а ватажок спокiйно всмiхнувся.

І по короткiй паузi:

– Ти помстишся i спалиш селище? – спитав малаець, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуцi вхопився за землю, яку так мало знав.

Лiнгард вагався.

– Нi, – мовив вiн нарештi. – Вiд того нiкому не буде краще.

– Справедливо, – тихо сказав Гассiм. – Цей чоловiк був твiй винуватець – раб?

– Раб? – вигукнув Лiнгард. – Нi. Вiльний, як i я. Це англiйський бриг.

– Гай-гай! Тепер вiн справдi вiльний, – пробурмотiв малаець, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цiеi людини тим, хто втратив ii?

– Якщо в нього лишилася жiнка чи дитина, я знайду iх хоч де, – промовив Лiнгард iз каяттям.

– Ти говориш, як справжнiй вождь, – сказав Гассiм. – Тiльки нашi володарi не йдуть на бiй iз голими руками. Ех, ви, бiлi!

– Це була нерозважнiсть, прикра нерозважнiсть, – мовив Лiнгард, – i цей бiдний хлопчина наклав за це головою.

– Вiн не мiг обминути своеi долi, – пробурмотiв малаець. – Гадаю, що моя торгiвля в цьому мiсцi тепер уже скiнчилась, – додав вiн весело.

Лiнгард висловив свiй жаль.

– Нiчого, нiчого, – чемно мовив ватажок.

Лiнгард, запрохавши Гассiма та двох його компаньйонiв прибути на бриг, пiшов iз ними.

Був тихий вечiр, i малайське судно, знявшись з якоря, поволi пiшло до бухти, де стояв бриг. Кiнцем мiцноi кодоли прив’язали судно до брига, i тоi ночi бриг бiлого й прау темношкiрого крутились i гойдались на однiй котвi.

Коли сонце останнiм промiнням осяяло море, тiло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаем, у бiле простирадло, спустили у спокiйну воду бухти, на яку вiн уперше глянув кiлька годин тому. В ту саму мить, як мрець повiльно зник з очей, блиснув огонь i розiтнувся пострiл, вiдбившись гуркотом у берегах i в жалiбному крику диких птахiв, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи моряковi свое останне «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми пiд тихий шепiт приемно здивованого екiпажу i чужинцiв, що збились на головнiй палубi. Подiбнi дii говорили про романтичну вдачу цiеi людини.

Лiнгард вiтав своiх гостей далеко за пiвнiч. Людям iз прау видано було вiвцю з корабельних запасiв. А в каютi Гассiм i його два товаришi сидiли вряд на канапi, виблискуючи коштовними оздобами. Лiнгард вiв розмову, як щирий друг, а малайцi говорили з вихованою, стриманою чемнiстю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем i наприкiнцi спинились на полiтицi.

– Ти, мабуть, могутнiй володар у своiй краiнi? – спитав Гассiм, оглядаючи каюту.

– Моя краiна в далекому морi, де найменшi вiтри такi дужi, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лiнгард, а гостi тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив ii ще замолоду, туане Гассiм, i не знаю, чи могутнiй я там, де сильних людей бiльше, нiж бiдних на всiх ваших островах. А тут, – мовив вiн далi, – тут теж моя краiна. Ось це англiйське судно варте Англii, i я досить могутнiй тут. Я тут раджа, бо ця частина моеi краiни – моя власна.

Гостi були враженi й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

– Так, так, – усмiхаючись, сказав Гассiм. – Ти возиш морями свою краiну i свою могутнiсть. Раджа на морi. Це добре!

Лiнгард голосно засмiявся, а гостi стиха.

– Ми знаемо, що твоя краiна дуже могутня, – почав знову Гассiм, – та чи дужча вона вiд краiни голландцiв, що крадуть нашу землю?

– Чи дужча? – гукнув Лiнгард i широко розправив плечi. – Чи дужча? Ми могли б узяти iх у кулак, отак, – i переможно стиснув пальцi.

– І вони платять вам податки за свою землю? – зацiкавлено розпитував Гассiм.

– Нi, – стримано вiдповiв Лiнгард. – Бачиш, туане Гассiм, немае такого звичаю мiж бiлими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

– Нема? – перепитав Гассiм, скептично посмiхаючись. – Вони вимагають од нас податкiв, бо дужчi, нiж ми. Часом вони здирають iх навiть iз Ваджо, де кожен чоловiк вiльний i носить крис[34 - Крис – нiж, кинджал, багнет.].

Запала тиша. Лiнгард сидiв замислившись, малайцi спустили очi.

– Але ми палимо наш порох мiж собою, – продовжував Гассiм, – i тупимо нашу зброю один на одному.

Вiн зiтхнув, помовчав, а потiм почав переконувати Лiнгарда вiдвiдати Ваджо, «поторгувати й побачить друзiв», казав вiн, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лiнгард, засмiявшись, – i провiв рукою. – Ось це судно, як дiм, де багато всякоi всячини. Воно так само дороге, як жiнка й дiти.

Гостi встали й почали прощатися.

– Ти дав за мене три пострiли, друже Гассiм, – серйозно сказав Лiнгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен пострiл. Але ми ще не поквитались!

Очi малайця заблищали з радостi.

– Це справдi дружнiй подарунок. Приiзди побачитися зi мною в моiй краiнi!

– Обiцяю тобi, – сказав Лiнгард.

Тиха поверхня бухти вiдбивала чудове нiчне небо, i бриг з прау за кормою, здавалось, повис мiж зiрок у неземному спокоi. Востанне попрощались вони на палубi, i малайцi спустились на свое судно. Ранком, коли пiсля сходу сонця знявся вiтер, бриг i прау разом покинули бухту. Коли вони вiдiйшли вiд землi, Лiнгард розпустив усi вiтрила i, вiдхилившись вiд курсу, пiдiйшов до прау, щоб сказати останне прощай перед розлукою з друзями. Гассiм стояв на високiй кормi.

– Щасливо! – гукнув Лiнгард.

– Не забувай обiцянки! – крикнув ватажок. – Приiзди швидше! – гукав вiн дедалi дужче. – Приiзди швидше, щоб збулось те, що записано…

Бриг швидко рушив.

– Що? – не розумiючи, гукнув Лiнгард. – Що написано?

Вiн прислухався. До нього долинули тихi слова:

– Нiхто не знае!


III

– Слово честi! Менi сподобався цей хлопець, – гукнув Лiнгард, оповiдаючи свою пригоду i поглядаючи на очi, що блищали навколо нього крiзь сигарний дим. Цей брiксгемський юнга з рибальського судна, потiм шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник i командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачi – моряки, купцi, мандрiвники, як i вiн сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському друговi.

– Присягаюсь небом! Я поiду у Ваджо! – мовив вiн, а присутнi поважно хитнули головами. Тiльки один, трохи iронiчний голос закинув:

– Ви зробите дiло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджi.

– Їдьте та стережiться, – гукнув другий, засмiявшись. Ця професiйна заздрiсть була неминуча, бо Ваджо через хронiчнi заколоти було закрите для купцiв. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лiнгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормi. Навколо нього блимали вогнi кораблiв, миготiли береговi лiхтарi, мерехтiли зорi в темному небi. І вся ця безлiч яскравих цяток цiлком губилася в неосяжнiй темрявi. Раз Лiнгард почув тихий брязкiт ланцюга якогось судна, що ставав на якiр десь далеко за офiцiальними межами гаванi. «Чужинець, певно, бо стае лiворуч, – подумав вiн, – нашi стали б праворуч. А може, це з батькiвщини». І вiн вiдчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений вiд мандрiвок, що не наважувався наблизитись до мiсця вiдпочинку. На сходi сонця, коли великий захiдний пароплав iз ржавими й сiрими вiд морськоi солi боками помалу пiдходив до берега, Лiнгард рушив iз рейду на схiд.

Пiсля довгого плавання крiзь бурi та шторми надвечiр одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своеi мандрiвки, Лiнгард наблизився, нарештi, до берегiв Ваджо. З властивою йому смiливiстю пiшов вiн уздовж чужого берега, незважаючи на нiч, що злякала б когось iншого. З кожним мигтiнням блискавки Гассiмова батькiвщина немовби плигала на бриг i враз зникала, щоб причаiтись i знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лiнгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якiр (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намiтив капiтан, – недалеко вiд бiлоi коси, бiля рiчного гирла.

Лiнгард побачив на березi групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а бiля самоi води – щось схоже на палiсадник iз гострих кiлкiв. Долину цю, мов сторожi, оточували високi лiсистi горби, величнi й похмурi. Та за мить все зникло з очей, нiби знищене, i ранiш, нiж вiн обернувся, з’явилось знову з несподiваним гуркотом. Нерухома й спокiйна земля нагадувала йому легендарну краiну безсмертних, що змагалися з гнiвом небес.

Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вiтер може знести бриг з якоря, Лiнгард зостався на палубi. Лот застерiг його, що бриг волочить якiр; тому вiн став бiля поруччя i мимохiть замилувався краевидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками i збуджували надii на успiх.

Мiж шквалами наставали моменти тишi, i тодi навiть грiм стихав, щоб звести дух. В один iз таких iнтервалiв, стомлений i сонний, Лiнгард, стоячи, задрiмав, коли це чуе, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Боговi», сказало воно, i голос продзвенiв тихо й довiрливо, як голос дитини в соборi. Лiнгард здригнувся й подумав: «Це менi наснилось». Але море бiля нього знову сказало: «Дайте мотуз».

Грiм люто гримiв. Лiнгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив бiля брига плавця, що пильно глянув на нього i швидко заплющив очi у свiтлi блискавки. Всi матроси забiгали по палубi, й багато мотузiв спустилося за борт. Бурхання вiтру немовби кинуло через бильця чоловiка. Вiн упав просто в натовп матросiв. Не встигли його пiдвести, як вiн скочив на ноги так раптово, що люди швидко вiдступили назад. У лютому слiпучо-синьому свiтлi блискавки появились розгубленi обличчя й скам’янiлi постатi, приголомшенi гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вiчного мовчання, i от почувся кволий голос:

– Я шукаю бiлого чоловiка.

– Тут! – гукнув Лiнгард, пiдвiвши незнайомого до лампи в кабiнi. – Та я тебе не знаю.

– Мене зовуть Джаффiром. Я вiд Пата Гассiма, мого володаря, а твого друга. Пiзнаеш це? – І вiн показав товстий перстень iз великим смарагдом.

– Я бачив його ранiш на пальцi у раджi, – сказав Лiнгард серйозно.

– Вiн стверджуе, що я кажу правду. Доручення вiд Гассiма: вiд’iзди i забудь!

– Я не забуваю! – промовив Лiнгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурницi?

Нi до чого докладно переказувати всю довгу iсторiю, що ii оповiдав Джаффiр. Коротко було так. Повернувшись пiсля зустрiчi з Лiнгардом, Гассiм застав свого родича при смертi. За цей час утворилася дужа партiя, що не визнавала Гассiма законним спадкоемцем. Старий раджа помер вночi, i, як оповiдав Джаффiр, ранiше нiж зiйшло сонце, люди вже билися у дворi далама[35 - Далам (мал.) – резиденцiя раджi.]. Це були першi чвари громадянськоi вiйни, заохочуваноi чужоземними iнтригами, – вiйни в джунглях i на рiчках, у палiсадниках i в лiсних засiдках. У цiй боротьбi обидвi партii виявили багато вiдваги, а одна з них – непохитну вiдданiсть майже загубленiй справi. Ще не минув мiсяць, а Гассiм, хоч i лишався ще ватажком озброеноi юрби, та вже був вигнанцем. Проте вiн i досi змагався, неясно сподiваючись, що приiзд Лiнгарда поверне йому владу.

– Кiлька тижнiв жили ми на дикому рижi; цiлими днями билися не iвши, – промовляв Джаффiр, який i справдi був голодний.

Вiн розповiдав, як на них натиснули й рiшуче одкинули до моря, де Гассiм зi жменькою прибiчникiв уже кiлька днiв тримався за палiсадником.

– Але щоночi хтось зникав, – признався Джаффiр, – вони були стомленi та голоднi й перебiгали до своiх ворогiв. Нас зосталося десятеро – десять чоловiкiв та одна жiнка iз серцем чоловiка. Сьогоднi ми ще голодуемо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твiй корабель, але прийшов ти надто пiзно. Боячись пiдступу з боку ворогiв, твiй друг раджа дав менi перстень i послав до тебе. Я, Джаффiр найкращий плавець Ваджо i раб Гассiма, кажу тобi – вiд’iзди i забудь, а цей його дар вiзьми на згадку!

Джаффiр несподiвано схопив Лiнгарда за руку, суворо ткнув у неi перстень й тiльки тодi озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на пiвколо багнетiв, спинився на мушкетах i щось захоплено пробурмотiв.

– Овва! Оце так сила! – прошепотiв вiн сам собi. – Тiльки прийшла вона занадто пiзно.

– А може й нi, – скрикнув Лiнгард.

– Занадто пiзно, – мовив Джаффiр, – нас тiльки десятеро, i, як тiльки зiйде сонце, всi ми вийдемо i помремо. – Вiн пiшов до дверей каюти i затримався, не знаючи, як вiдчинити iх.

– Що ти робитимеш? – спитав Лiнгард.

– Попливу назад, – вiдповiв Джаффiр. – Я виконав доручення.

– Ти можеш лишитися зi мною, – сказав Лiнгард, довiрливо дивлячись на нього.

– Гассiм жде, – коротко вiдповiв той.

– Вiн наказав тобi повернутись? – спитав Лiнгард.

– Нi, – вiдповiв здивовано Джаффiр.

Лiнгард зворушено схопив його за руку.

– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув вiн.

– Нас десять, а iх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффiр.

Лiнгард вiдчинив дверi.

– Може, тобi чого треба? – спитав вiн.

Малаець завагався, i Лiнгард помiтив запалi очi, випнутi ребра й виснаженiсть цього чоловiка.

– Скажи, – мовив Лiнгард, усмiхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

– Дай менi води й жменьку рижу, щоб змiг добутися до берега, – сказав Джаффiр. – Там, – хитнув вiн головою, – ще сьогоднi нiчого не iли.

– Ти матимеш усе. Я дам тобi своiми власними руками, – промовив Лiнгард.

Вiн сам дав Джаффiровi, що той просив, i тим самим трохи принизив себе в очах тубiльця. Доки посланець iв, Лiнгард обмiркував план своiх дiй. Вiн не знав справжнього становища в краiнi й через те вважав найкращим врятувати Гассiма вiд небезпеки. Це все, що мiг вiн спробувати. Лiнгард мав намiр спустити баркас i послати його до берега, щоб забрати Гассiма та його людей. Вiн добре знав малайцiв i був переконаний, що в таку нiч переможцi, певнi свого успiху, не дуже чатуватимуть на морi, перед палiсадником. Уже той факт, що Джаффiровi пощастило вiдплисти, стверджував у його думку. Баркас iз брига мiг би (як тiльки згаснуть блискавки) непомiтно наблизитись до берега, i обложенi, поодинцi чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лiнгард з’ясував свiй план Джаффiровi, що слухав без найменшоi ознаки iнтересу, бо був дуже зайнятий iжею. Коли ж вiн з’iв останне зерно рижу, пiдвiвся, напився з пляшки води й сказав:

– Добре. Я скажу Гассiмовi.

Обв’язавши тугiше клапоть дрантя навколо крижiв, вiн налагодився йти.

– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив вiн, – а коли вiдпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоiм судном. Ми побачимо й зрозумiемо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тiльки тодi, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж нiхто з нас не прийде до свiтанку, нехай повертаються. Мiй володар може вiддати перевагу смертi, а не життю… Ти зрозумiв, о, дужий?

– Розумний хлопець, – пробурмотiв Лiнгард, а коли вони стояли поруч на палубi, сказав: – Джаффiре, на березi можуть бути вороги, якi так само гукнуть, щоб обдурити моiх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнiнг»[36 - Лайтнiнг (англ.) – блискавка.]. Запам’ятаеш?

Спершу Джаффiр неначе удавився.

– Лiт-iнг! О, дужий, чи так я вимовив?

– Так, добре. Рушай, – сказав Лiнгард, i Джаффiр стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потiм тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-iнг!»

Зненацька на берег ударив шквал. У слiпучiй блискавцi Лiнгард знову побачив привид бiлого берега, зiгнутi пальми в гаю, палiсадник бiля моря, лiс у далечинi, всю широчiнь таемничоi й безмовноi батькiвщини Гассiма, що непорушно спала пiд лютим вогненним небом.


IV

Вiдвiдавши тепер Ваджо, мандрiвник, гiдний довiри тамтешнiх людей, може почути традицiйне оповiдання про останню громадянську вiйну та легенду про вождя, його сестру та iхню матiр, що, вмираючи, передала iм тайну магii. Особливо вмiла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а вiдважнiстю – хоробрий воiн. Перемiг iх старший брат, якому цi чари нiчого не змогли заподiяти. «Я бився в цiй вiйнi, – скаже оповiдач. – Ми вiдсунули iх до моря». А далi вiн з острахом розповiсть, як одноi ночi, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно бiлих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Вiн iшов пiд вiтрилами, що надувалися проти вiтру, а завбiльшки був, як острiв; блискавка пронизувала його такi високi, як верхiв’я гiр, щогли; зоря горiла помiж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозумiли, що то була зоря, бо нiякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вiтру й дощу. Це була така нiч, що ми, вартовi, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вiчi. Та коли настав день, корабля нiде не було, а за палiсадником, де напередоднi було з сотню полонених воякiв, нiкого не знайшли. Володар Гассiм зник, а з ним i принцеса краiни. Вiдтодi нiхто не знае, що з ними сталося. Інодi купцi розповiдають, що чули про них то тут, то там, але все це тiльки теревенi людей, що iздять за море заради вигоди. Всi ми у цiй краiнi певнi, що корабель злетiв назад за хмари, звiдки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власнi очi. А про раджу Гассiма та його сестру Іммаду однi люди кажуть одне, а iншi друге, та, мабуть, тiльки Бог знае правду…»

Така легенда про Лiнгардiв приiзд. Правда була тiльки в тому, що вiн прийшов i пiшов в одну нiч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летiв на пiвдень вiд затоки. Спостерiгаючи швидкий хiд свого судна, Лiнгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого вiн так летить пiд усiма вiтрилами, навiщо це? Волосся його розвивав вiтер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрiмголов кидаючись iз хвилi на хвилю.

Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тiльки неясну уяву про те, що стоiть на порозi його подальшого життя. Щось треба було робити, i вiн почував, що мусить це зробити. Цього очiкувало вiд нього море, земля, люди. Історiя вiйни i страждань; Джаффiрова вiрнiсть; Гассiмовi й Іммадини очi; нiч, буря, берег у вогнi, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбiльше вражало його довiр’я цих людей. Вони втекли до нього вiд смертi й залишилися тут, наче не було в них нi сумнiвiв, нi надiй, нi бажань. І iх цiлковитий спокiй накладав на нього тягар обов’язку.

Вiн уперто доводив собi, що якби цi переможенi люди не вiрили в нього, то не були б такими байдужими, iх нiмий спокiй зворушував його бiльше, нiж найщирiше прохання. Нi слова, нi шепоту, нi допитливого погляду! Вони нiчого не питали, i це подобалося йому. Вiн навiть радiв iз цього, хоч зовсiм не знав, що робити iз цими понiвеченими, побитими iстотами, яких химерна доля вiддала йому до рук.

Лiнгард особисто зустрiв утiкачiв, допомагаючи iм перелiзти через бильця; в темрявi, прорiзуванiй блискавкою, вiн пересвiдчився, що всi вони пораненi, i дивувався, як змогли цi нещаснi люди добутись до баркаса, що вивiз iх. Вiн схопив на руки найменшу з постатей i понiс у каюту. Потiм, не оглядаючись навiть на свою легку ношу, знову побiг на палубу, щоб зняти бриг iз якоря. Коли давав наказ командi, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись пiдiйшов до нього. То був Гассiм.

– Я не готовий до вiйни, – квапливо пояснив Лiнгард, – а завтра може й не бути вiтру.

Потiм, виводячи бриг iз небезпечного мiсця, вiн зовсiм забув про них. Та коли вiтер вiднiс бриг далеко вiд берега, Лiнгард iз полегшенням зiтхнув i пiдiйшов до двох людей, що стояли на кормi, де вiн мав звичку в тяжкi хвилини розмовляти на самотi зi своiм судном. Гассiм покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лiнгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, нiхто не пiклувався тим, що вiн робитиме. Джаффiр i ще вiсiм малайцiв розташувалися на грот-люцi[37 - Грот-люк – великий отвiр з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи вiком.], оглядаючи рани один одному i розмовляючи спокiйно й весело, як вихованi дiти. Кожен зберiг свiй крис, а Лiнгард роздав iм трохи перкалю зi свого краму. Коли ж вiн проходив повз них, усi серйозно дивилися йому вслiд. Гассiм та Іммада жили в камбузi[38 - Камбуз – судова кухня або комiрчина для харчу.]. Дiвчина виходила на свiже повiтря тiльки ввечерi, й щоночi чути було iхнiй шепiт у затишку на шканцях. Кожен малаець на борту тримався вiд них осторонь i ставився з шанобою.

Лiнгард наслухав на кормi iхнiх тихих голосiв. Вони здiймалися й спадали в меланхолiйному ритмi; iнодi дiвчина скрикувала чи то з болю, чи то з гнiву. Тодi Лiнгард спинявся. Тяжке зiтхання линуло до нього з безмежноi ночi. Уважнi зорi оточували самотнiй бриг, кидаючи свое сяйво крiзь цiлковите безгомiння на мовчазне море. Лiнгард знову починав ходити по палубi, бурмочучи до себе.

– Белараб – найбiльше для цього пiдходить. Тiльки там, де вiн живе, можна шукати допомоги. Ех, якби менi побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, i жив серед людей, якi думали тiльки про сьогодення, не пiклуючись про завтра i забуваючи про вчора. Власне кажучи, вiн нiколи не жив серед них; тiльки часом показувався бiля них. Жив вiн десь у тубiльному кварталi, з тубiльною жiнкою, в тубiльнiй халупi, що стояла посеред загородженого клаптя землi, де росли дерева iндiйськоi смокiвницi. В домi були тiльки горщики, циновки, оригiнальна рибальська сiть на двох пiдтичах[39 - Пiдтичi – кiлки, що на них розвiшують невiд.] й маленька скринька червоного дерева з замком i срiбною пластинкою зi словами: «Капiтан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».

Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер i капiтан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, пiдiймався вiн пiд час обiду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозi. Прислужник, китаець або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарiлку. І коли морськi купцi, галасуючи, збиралися на вiдкритiй верандi, навколо лискучоi батареi з пляшок i склянок старий Йоргенсон з’являвся немов iз дна моря, пiдходив, трохи хитаючись, i пив iз першоi-лiпшоi склянки.

– П’ю за всiх… Не треба стiльця, – кидав вiн i ставав позаду товариства, безмовний i сумний, немов той раб, що обслуговуе бенкет. Тiло мав худе, як i в бiльшостi старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тiльки довжелезний кiстяк його жив далi, немовби зроблений iз залiза. Руки в нього тремтiли, та очi були ще гострi. Всi думали, що вiн докладно знае, як гинули колись якiсь великi люди i таемничi експедицii. Та був вiн, очевидячки, невдаха, хоч i гадали, що знав дивнi тайни.

Цей могутнiй кiстяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якоi бiлизни на тiлi, якимось чудом животiв. Часом, коли йому пропонували роботу, вiн проводив англiйський корабель протоками Рiо. І щоб забезпечити себе, казав капiтановi:

– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очi. Якщо я вам потрiбен, то прийду. Десять доларiв.

Виконавши доручення й одержавши платню, вiн повертався тридцять миль човном iз двома старими малайцями, якi, здавалося, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем пiд екваторiальним сонцем у невеличкому човнi, де нiде й поворухнутись, – це подвиг, що потребуе витривалостi факiра й властивостей саламандри. Десять доларiв була дешева платня, i його частiше брали. А коли йому було сутужно, вiн позичав у перехожого п’ять доларiв i додавав:

– Я не в силi швидко повернути iх вам, але коли вам треба буде про щось довiдатися, то я до ваших послуг.

Дивно, що нiхто навiть не всмiхався на це «щось». Здебiльшого йому вiдповiдали:

– Дякую вам, старий приятелю, коли менi треба буде iнформацiй, я прийду до вас.

Йоргенсон кивав головою i казав:

– Пам’ятайте, якщо ви, молодi хлопцi, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато рокiв тому, то iнформацii моi можуть лише зашкодити вам.

Вiн мав своiх улюбленцiв, з якими був бiльш вiдвертим. Вiд нього Лiнгард i почув про Дарат-ес-Салам, або «Берег Притулку». Йоргенсон, як вiн сам висловлювався, – знав усi таемницi цiеi краiни ще з тих славетних часiв, коли зодягненi в бiлу одежу падриси[40 - Падриси – тубiльнi жерцi, що провадили агiтацiю проти загарбникiв.] почали проповiдувати й воювати по всiй Суматрi, доки голландцi не накивали п’ятами.

От тепер Лiнгард i спробував згадати й зiбрати докупи уривки й клаптi фактiв iз дивовижних оповiдань старого Йоргенсона. Та вiн не знав нiчого, крiм загальноi уяви про цю мiсцевiсть i невиразноi думки про небезпечнi пiдступи до неi. Тому вiн вагався, а бриг, немов вiдповiдаючи його сумнiвам, теж хитався туди-сюди.

Ця нерiшучiсть i призвела до того, що одного ранку великий нью-йоркський корабель, вантажений барилами з олiею для Японii, проходячи Бiллiтонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватерi[41 - Фарватер – лiнiя ходу кораблiв мiж косами або мiлинами.] трохи на схiд вiд Карiмати. Худорлявий шкiпер у сурдутi та його гладкий помiчник iз густими вусами вважали, що вiн занадто гарний для британського корабля, i дивувались, навiщо капiтан його збив марсель, – як це вони бачили, без всякоi потреби. Пливучи далi, вони помiтили, що грот-рея лишалась у тому самому виглядi, немов ждучи когось. Та другого дня клiпер[42 - Клiпер – великий торговий корабель.], вантажений чаем, що плив iз Лондона за тим самим курсом, уже не побачив брига, бiлого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфi.

Всю нiч Лiнгард розмовляв iз Гассiмом. Зорi над iхнiми головами сунули зi сходу на захiд, немовби величезна рiчка дiамантiв. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаiвши дух. Один раз вона навiть заплескала в долонi: вже розвиднялося.

– Тебе зустрiнуть наче батька в цiй краiнi, – сказав Гассiм.

Важка роса вкрила приладдя, й мокрi вiтрила чорнiли на блакитi неба.

– Ти будеш батьком, що дае нам добру раду…

– Я буду вiрним другом i хочу, щоб ти поводився зi мною так само – i не бiльше, – сказав Лiнгард. – Вiзьми свiй перстень.

– Чого ти зневажаеш мiй дарунок? – спитав Гассiм, сумно всмiхаючись.

– Вiзьми його, – сказав Лiнгард. – Вiн i так завжди буде мiй. Хiба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спiльноi мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем i, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Вiн глянув на блiдий свiтанок. – Я поговорю з Беларабом по щиростi, як це робимо ми, бiлi. Хоч я нiколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звiльнити твою краiну, а коли ми одвоюемо ii, я подбаю, щоб вiн не обманув тебе за це.

Гассiм узяв перстень i схилив голову.

– Нам час рушати, – мовив Лiнгард.

Та вiн почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сiроi сорочки.

– Не треба, дитино моя! – мовив вiн тихо.

Сонце поволi зiйшло над «Берегом Притулку».

Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагодi, вiдразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на пiвдорозi до свого вiдпочинку, коли бриг заякорився на вiддаленнi гарматного пострiлу вiд затишного гаю, на тому мiсцi, де за останнi сто рокiв, а може й бiльше, жодне судно бiлоi людини не наважувалося пристати. Лицарi щастя, рокiв iз двiстi тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущi й над мiру вiдважнi. Коли ж правда, що духи померлих прилiтають на тi мiсця, де живучи грiшили й дiяли, вони побачили б, як бiлого баркаса на вiсiм весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловiк, iз капустяним листом на головi й пiстолем за поясом, як вiн обминав чорний мул, продираючись крiзь силу скрученого корiння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тiло й вiсiм тонких нiг. Чи стежили ви, привиддя, своiми мертвими очима за шуканнями цього невiдомого мандрiвника? Ви, тiнi забутих авантюристiв, що в шкiряних куртках i залiзних шишаках штурмували довгими рапiрами огорожi тубiльцiв або з мушкетом на плечi охороняли дерев’янi блокгаузи на берегах рiчок! Ви, що, стомившись од боiв, спали, загорнутi у фризовi кереi бiля цих самих берегiв, марячи про легендарнi дiаманти та про далеку батькiвщину!

– Ось i прохiд, – сказав Лiнгард Гассiму, що стояв поруч нього, коли сiдало сонце. – Вiн такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, i е той шлях, що ми шукаемо. Як треба буде, то пропливемо всю нiч цiею протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лiгва.

Вiн налiг дужче на стерно, i човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрiвникiв, певно, мудро захитали своiми фантастичними головами й обмiнялися замисленими усмiшками.


V

Коли всi карти на столi поскидали докупи, i купцi, поспиравшись на спинки стiльцiв, вiдпочивали пiсля скаженоi гри, хтось спитав:

– Що трапилось останнiм часом iз нашим королем Томом?

– Том навчився тримати язик за зубами або замислюе щось дуже хитре, – одмовив другий.

Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловiк, нiмець за походженням, що був агентом голландськоi посудноi фiрми «Сфiнкс».

– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, вiн бошевiльний, як заець напрофеснi. Дри мiсяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А вiн: «Гет свiдси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хiба ж гофорять так за спраф? А я хотiв продайг йому найкращi посуд…»

– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив нiмця перекупник перлiв, що приiхав у протоку за припасами. – Адже по всiй Новiй Гвiнеi не зосталося жодного канiбала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоiли ними вже весь ринок.

Кiстяк Йоргенсона теж стовбичив бiля столу.

– Бо ви голландський шпигун, – сказав вiн раптом суворим тоном.

Агент фiрми «Сфiнкс» люто зiрвався з мiсця.

– Що? Що? Шентльмен, усi ви снаете мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутнiх. – Снаете мене, – запинаючись, лопотiв вiн вогкими губами. – П’ять рокiв… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Клятi англiйськi бродяги!

Дверi грюкнули.

– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навiшаете йому риби?[43 - Навiшати риби (мор.) – набити морду.]

– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один iз картярiв. – Вам здавати, Тренч.

– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаетесь? Нещаснi сини Белiала, не можете? Дивiться-но сюди, цi пiстолети Кольта я продаю… – Вiн одвiв убiк щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивiться… ви набиваете i – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи нi? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрiзь, як решето… Найкраща гарантiя спинити найгiршi негритянськi вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Нi? Не хочете? А гвинтiвки, карабiни? Нi? Я бачу, ви менi нi до чого. Я мiг би продати iх цьому Томовi… як ви там його звете? Де б менi його спiймати? Скрiзь? Це значить нiде. Однак я його, сер, колись таки знайду.

Йоргенсон, зовсiм забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотiв вiн сам до себе. – Як вам треба про що довiдатись, – спитайте мене».

Коли Лiнгард повернувся з Ваджо (пiсля надзвичайно довгоi вiдсутностi), кожен помiтив у ньому велику змiну. Вiн був уже не такий балакучий i не такий гомiнкий. І навiть його славнозвiснiй гостинностi тепер бракувало щиростi. Чоловiк цей, що завжди охоче обмiрковував найнеможливiшi проекти з пiв десятком спорiднених душ, тепер неохоче зустрiчався навiть iз найкращими своiми приятелями. Одним словом, повернувся вiн не таким компанiйським, яким вирушав у дорогу. Так само вiдвiдував вiн колонiальнi пункти, але перебував там менше i чомусь завжди поспiшав виiхати.

Два роки бриг був у мандрах. Йому, як i Лiнгардовi, було дуже тяжко. Швидкий i чистенький, лiтав вiн мiж острiвцiв маловiдомоi краiни. Його можна було бачити здалеку – самiтню бiлу цяточку, що швидко бiгла синiм морем. Апатичнi сторожi маякiв пiзнавали його по викрою марселiв. Вони бачили, як iшов вiн то на захiд, то на схiд, як мчав iз нахиленими щоглами в туман i шквал, як день i нiч кидали його зрадливi вiтри; спостерiгали, як змагався вiн iз гострим мусоном у Бенгальськiй затоцi, чи лежав заштилений у Яванському морi, або несподiвано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у мiсячному сяйвi. Дiяльнiсть брига була темою палких, але боязких балачок, якi стихали, коли заходив його господар.

– Ось вiн. Прибув цiеi ночi, – шепотiли навкруги.

Лiнгард не бачив, як шанобливо-iронiчно дивилися на нього; вiн кивав головою i дибав далi.

– Гей, Томе! Вам що, немае часу навiть випити? – гукав хтось.

Лiнгард хитав головою i зникав.

Днiв зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив вiн iз курних завулкiв, прямував, освiтлений сонцем, од Захiдного банку до портовоi контори, переходив майдан, часто з’являючись бiля китайських крамниць. Поплiч його ступав високий, як i вiн, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий i зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.

Лiнгард iгнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тiнь, а старий i не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його бiля контор, зникав перед чаем, неодмiнно повертаючись увечерi, i вже тримався бiля Лiнгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Полiцейськi на посту зневажливо поглядали на примару капiтана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цiлими годинами мовчки стояв бiля темного рейду, вимереженого свiтлом кораблiв, – цього вiдважного духа, який шалено бажав знову переплисти рiчку забуття.

Люди в човнах, лiниво загрiбаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темрявi протяжний голос американця, що долинав крiзь вiдхилений люк:

– Так, сер! Мексиканськi военнi гвинтiвки… гарнi, як новi… по шiсть у ящику… Моi люди в Балтиморi… Сто двадцять патронiв на кожну… бачте, саме вiдповiдае вашим вимогам. Працюють, як музичнi iнструменти… Нi, нi! Тiльки за готiвку, бо моi люди в Балт… Стрiляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять вiдсоткiв… І то з моеi власноi кишенi…

Так iшов час, i нiчого не траплялося, принаймнi, нiхто нiчого не чув. До Лiнгардового поводження призвичаiлися, мовляв, то «його справи». Хтось пiдтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неяснi чутки про якусь подiю, що мае вiдбутися; легенди пливли слiдом за ним вiд Рангуна до Гонконга.

Лiнгард нiде не почувався так добре, як на стоянцi серед мiлин. Центр його життя пересувався на чотириста миль вiд Малаккськоi протоки до «Берега Притулку». Там вiн почувався зовсiм iнакше, бо керувався тiльки своiми iмпульсами й бажаннями. Гассiм та Іммада спускались до берега й виглядали його. Вiн завжди з сумом iхав вiд них.

Перед кожним приiздом Лiнгарда Йоргенсон чекав його на сходах, бiля човнiв, мовчки пiдходив i йшов поруч. За цiлий день вони дуже зрiдка звертались один до одного. Якогось вечора, за шiсть мiсяцiв перед останньою подорожжю Лiнгарда, обидва вони переходили через мiст каналу, де стояли на приколi грона тубiльних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пiшов уперед. Була мiсячна нiч, i на землi нiщо не ворушилося, хiба що тiнi хмар у височинi. Лiнгард скинув бриль i вдихнув тепле повiтря.

Раптом Йоргенсон обережно промовив:

– Новий раджа Тулла курить опiум i часом iз ним небезпечно й говорити. Дехто зi значних людей у Ваджо незадоволенi.

– Чудово! Добре! – захоплено прошепотiв Лiнгард. – Як же ви довiдались про це? – поцiкавився вiн.

Йоргенсон показав на безлiч прау i сампанiв[44 - Сампан – великий малайський човен.], що збились докупи у каналi, вкритi циновками й залитi мiсячним сяйвом. Де-не-де свiтив тьмяний лiхтар.

– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далi, а iхнi тiнi, в брилях i одежi, важко падали на химерно окресленi судна, у яких доля носить мiлкими морями темношкiрих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й вiдходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять рокiв. Дехто з них дае менi тарiлку рижу й шматок риби. Це й усе, що за своi тридцять п’ять рокiв я одержую вiд них.

Вiн трохи помовчав.

– Я був такий самий, як ви, – додав вiн, поклавши свою руку на Лiнгардову, а далi прошепотiв: – Чи вас дуже забрала ця справа?

– До останнього цента, – спокiйно сказав Лiнгард, дивлячись поперед себе.

Блиск рейду зник, i щогли заякорених кораблiв потонули в тiнях хмар.

– Киньте це! – прошепотiв Йоргенсон.

– Я мушу, – мовив Лiнгард i тихо спинився.

– Киньте!

– Нiколи нiчого не кидав за все свое життя.

– Киньте!

– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лiнгард, тупнувши ногою.

Помовчали.

– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять рокiв… Нiчого нiколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тiльки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумiйте це, ви, сильна людино, капiтане Лiнгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав вiн раптом тремтливим голосом.

Лiнгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.

– Я пiдпалив ii своiми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.

– Бiдолашний, – прошепотiв Лiнгард, глибоко зворушений трагiчнiстю вчинку, – мабуть, далi нiкуди було йти?

– Я не хотiв, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?

– Щось таке чув… але забув… – пробурмотiв Лiнгард, i його кинуло в холод вiд одноi думки, що бриг його теж мiг би розвалюватись i гнити у якомусь голландському порту. – Умер вiн, чи що? – спитав вiн неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу пiдпалити свiй бриг, якби припекло.

– Зарiзався на березi пiд фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, i його сухорлява постать захиталась у тьмяному мiсячному сяйвi, наче зiткана з туману. – Так. Вiн порушив якийсь там торговельний пакт i нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотiв одвести його шхуну до Макассару. Пiдходячи до рейду, лейтенант спрямував ii на пiдводнi скелi. Коли ж вона до половини сповнилась водою, вiн зняв бриля i крикнув Доусоновi: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англiйчику!» Йоргенсон пiдняв свою довгу руку i посварився кулаком на мiсяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бiдний Доусон ходив вулицями, босий i обдертий. Якогось дня вiн випросив у якоiсь жалiсливоi душi ножа, спустився вниз поглянути востанне на розбиту шхуну i…

– Я не маю дiла з голландцями, – нетерпляче перебив Лiнгард. – Я лише хочу, щоб Гассiм здобув назад свое власне…

– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як е, – вiдказав Йоргенсон. – У всякому разi, хай iй чорт, тiй справi – киньте ii!

– Слухайте-но, – мовив Лiнгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещастi. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, i за кiлька годин усе скiнчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свiдомо. Коли рятуеш людей вiд смертi – сам береш участь у iхньому життi. Я такоi думки.

Йоргенсон похитав головою.

– Дурницi! – вигукнув вiн, а далi тихше, тремтячим вiд цiкавостi голосом спитав: – А де ви iх зоставили?

– У Белараба, – шепнув Лiнгард. – Ви, здаеться, знали його колись.

– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тiльки не знав? Навiть Сентота знав, коли вiн царював на пiвденному яванському узбережжi, а голландцi запропонували за його голову цiну, що могла б збагатити кожну людину. Вiн двiчi ночував на борту «Дикоi Троянди», ховаючись од них. Я знав також усiх його ватажкiв, мулл, воякiв, старого регента, що не витримав i перейшов до голландцiв, я знав… – вiн запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк i зiтхнув. – Беларабiв батько втiк зi мною, – знову почав вiн спокiйнiше, – i пристав до падрисiв на Суматрi. З нього вийшов могутнiй володар. Белараб був тодi ще юнаком. Ото були часи! Я iздив уздовж берегiв i смiявся з крейсерiв; я навiть бачив боi в Батакськiй краiнi, бачив, як тiкали голландцi; я був, коли брали Сiнгал, i втiк. Це я давав поради мананкабським вождям. Тодi про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометовоi вiри…

Нахилившись через бильця, задихаючись i похитуючись, вiн лаяв i кляв усi газети на свiтi.

– Усе залежить вiд Белараба, – спокiйно мовив Лiнгард. – Вiн раджа на «Березi Притулку». Але нам треба людей.

– Отже, спущено всiх чортiв, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережiться…

– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лiнгард. – Всi вони знають, що треба робити. Я тримаю iх у руках. Як ви гадаете, чи Белараб певна людина?

– Я не бачив його п’ятнадцять рокiв, але найголовнiше, що вся наша справа непевна, – промурмотiв Йоргенсон.

– Кажу вам, що я все визначив i нiчого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь бiлий, щоб доглядав за всiм. Там багато всякого припасу й зброi, i Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуете чого? – додав Лiнгард, полiзши в кишеню.

– Нi, я маю що iсти, – коротко вiдповiв Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився вiн. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виiхав вiсiмнадцятирiчним хлопцем, знаю англiйську, говорю голландською, багатьма дiалектами цих островiв… Я бачив таке, вiд чого у вас на головi волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рiдну мову[45 - Йоргенсон – норвежець.]. Я торгував, воював, нiколи не порушував слова нi з бiлими, нi з тубiльцями. А подивiться на мене. Якби не було моеi староi, помер би десь у канавi ще десять рокiв тому. Все покинуло мене: молодiсть, грошi, сила, надii, навiть сон. Тiльки вона й досi тримаеться цього покидька.

– Це говорить на користь i iй, i вам, – пiдбадьорюючи, мовив Лiнгард.

Йоргенсон покрутив головою.

– Це i е найгiрше, – помалу сказав вiн. – Менi вже край. Я прийшов до них iз другого кiнця землi, i вони взяли мене, i… бачите, що зi мною зробили.

– Звiдки ви самi? – спитав Лiнгард.

– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже бiльше нiколи не побачу снiгу, – заридав вiн, закривши лице руками.

Лiнгард мовчки дивився на нього.

– А чи не поiхали б ви зi мною? – спитав вiн. – Я ж казав вам, що менi треба…

– Пропадайте самi! – люто вiдповiв Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у своi бiсовi справи.

– Справа дуже проста i не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобiг усьому. Я ж не дурний.

– Нi, ви – дурень! Добранiч!

– Гаразд, бувайте здоровi, – спокiйно вiдповiв Лiнгард.

Вiн пiшов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лiнгард уже вiд’iхав, як почув здалеку:

– Киньте!

– Я вiдпливаю удосвiта, – гукнув вiн у вiдповiдь i зiйшов на борт свого судна.

Коли пiсля неспокiйноi ночi Лiнгард вийшов iз каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубi.

– Я тут, – рiзко сказав Йоргенсон. – Менi однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить iсти.

Лiнгард був один iз небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неi було коричневе, зморшкувате обличчя з кiлькома уламками чорних зубiв, на головi – сиве скуйовджене волосся. Офiцiально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосiдав молодий мiсiонер iз Букiт-Тiмагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неi триста доларiв i кiлька мiдяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося вiд ii молодостi, це пара ясних i сумних очей. Як тiльки вона зоставалася сама, тi очi дивились пильно в минуле iхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним iз неспокiйною упертiстю. А тепер пiд саронгом, накинутим на ii сиву голову, з тих очей капали невидимi сльози, i стара хиталася туди й сюди в куточку темноi халупи.

– За це не бiйтеся, – сказав Лiнгард, потиснувши Йоргенсоновi руку. – Вона не бiдуватиме. Я тiльки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, i тодi ми будемо готовi розпочати. Я передбачив усе до найменших дрiбниць. Вiрте менi!

Так неспокiйна тiнь капiтана Г. К. Йоргенсона перепливла рiчку забуття й повернулася до життя.


VI

Цiлих два роки, захоплений тiлом i душею своею великою справою, Лiнгард жив, немов сп’янiлий, поволi готуючи перемогу. Думка про невдачу нiколи не западала йому в голову. Вiн заплатив би найбiльшу цiну за успiшне здiйснення свого замiру. Цей щирий друг хотiв iз трiумфом повернути Гассiмовi його краiну, яку вiн бачив колись уночi у сяйвi блискавки й гуркотi грому. Якось, коли Гассiм скiнчив iз ним свою довгу розмову, оповiдаючи, мабуть, удвадцяте iсторiю своiх страждань i боротьби, Лiнгард пiдняв свою величезну руку, посварився кулаком i гукнув:

– Ми iх зворушимо. Ми розбудимо цю краiну!

Мимохiть висловив вiн свiй iдеалiзм, прихований пiд простодушною силою. Вiн розбудить краiну! Це був найголовнiший збудник його невсипущоi дiяльностi, що з’являвся примiтивним почуттям справедливостi, вдячностi, приязнi, сентиментальним жалем до сувороi долi Іммади («бiдноi дитини») i, нарештi, гордим переконанням, що з усiх людей на свiтi (на його свiтi) вiн один мав засоби й вiдвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрiбнi були грошi й люди. Вiн здобув iх досить за два роки, з того дня, коли на свiтанку з пiстолем за поясом i капустяним листком замiсть бриля несподiвано стрiвся з таемничим Беларабом, дуже враженим зустрiччю з бiлою людиною.

Сонце ще не сходило над лiсом, а небо, насичене свiтлом, мiнилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тiнями, якi, здавалося, помалу перетворювалися на бiлий вранiшнiй туман. Було видно халупи, загорожi, палiсадники, великi будинки, спорудженi на високих палях; було видно верховiття густих садiв, немов повислих у повiтрi.

Таким було Беларабове селище, коли Лiнгард уперше звiв на нього очi. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрiмкому збiльшеннi свiтла й цiлковитiй мовчанцi почулося слово «маргаба»[46 - Маргаба (мал.) – ласкаво просимо.], що його пошепки мовив раджа. Охоронцi, що стояли бiля нього в чорних шапочках i з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усiх бокiв збiгалися люди. Жiнки, скупчившись на низькому пагорковi, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тiльки iхнi голови, а iх постатi закривав високий маiс. Зненацька з-посеред купки порожнiх халуп почувся голос староi баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дiвчину:

– Чужинцi! Тобi схотiлося чужинцiв побачити! Ах ти ж, повiе! А що ж, я сама буду вiяти рис? Хай тобi лихо з твоiми чужинцями! Хай iм трясця! Що б iх мечами вигнали! Нiчого путнього в них нема! Щоб вони тобi згорiли!

– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лiнгардовi у вiчi.

Шiсть днiв пробув Лiнгард у селищi Белараба. Три днi вони мовчки спостерiгали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приiзду. Капiтан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза мiцними огорожами, з бiло-зеленим стягом на високiй i тонкiй жердинi.

Далеко, посеред острова, маячили синi лiси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурiв i густих кущiв. У чистiй прохолодi повiтря групи рудуватих будинкiв, вiдбитих у водi, високi пальми над зеленими хвилями полiв, загородженi плантацii та фруктовi сади створювали чудесну картину, розкiшну й щасливу.

Над будiвлями, над тихою просторiнню води й над рiвнинами росяних ланiв високо простяглося лагiдне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цiеi краiни краси й тишi. Не вiрилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами i безупинними загрозами. Навiть у мiсяцi штормiв страшний гуркiт хвиль на довгих мiлинах тiльки зрiдка долинав туди; здавалось, вiтер, шугаючи над землею, то вiдкидав його, то пiдгонив ближче, i нiхто не сказав би, звiдки вiн добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спiв чи на гуркiт водоспаду; iшов, бурхаючи й завмираючи над лiсами, ланами, покрiвлями й головами людей, над усiею таемничою тишею схованого в лiсах селища дивних фанатикiв, утiкачiв i вигнанцiв.

Щодня надвечiр приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увiходив до будинку свого гостя. Вiн вiтався, питав про здоров’я i з байдужим виглядом розмовляв про всякi дрiбницi. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчi бiлого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи мiж рiвних стовбурiв гаю, близько ворiт огорожi. Почт раджi стояв осторонь у скiсному сонячному промiннi, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали помiж деревами. Багато слiв говорили вони, але нiчого не сказали такого, що розкрило б iх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, i за ним важко гуркотiли ворота вiд потрiйного стукоту дерев’яних засувiв, загнаних у залiзнi дужки.

На третю нiч Лiнгарда розбудив шепiт. Увiйшла чорна тiнь, заступивши зорi в отворi дверей, i зненацька стала бiля самого лiжка. Вартовий сiв, скулившись темною купкою на порозi.

– Не бiйся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.

– Я не злякався, – прошепотiв Лiнгард. – Нехай боiться той, хто приходить у темрявi, не сповiщаючи.

– А ти сповiщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: «Просимо», але так само мiг би сказати: «Убийте його».

– Ти був близько бiля мене, i ми вмерли б разом, – спокiйно вiдповiв Лiнгард.

Белараб двiчi цмокнув язиком, i його неясна постать присiла, немов до половини увiйшла в пiдлогу.

– Таке не судилося нам на роду, – сказав вiн помертвiлим голосом. – Ось через те ти мiй гiсть, тому нехай розмова наша буде пряма, як стрiла, i коротша за кiнець цiеi ночi. Чого ти хочеш?

– Перш за все, бажаю тобi довго жити, – вiдповiв Лiнгард, швидко нахилившись до його блискучих очей, – крiм того – твоеi допомоги.


VII

Тихий шепiт ще довго вчувався капiтановi, коли ватажок пiшов. Вислухавши все, що сказав йому Лiнгард, Белараб розкрив йому свое серце. Вiн розповiв про свое юнацтво, прожите в жорстоких i фанатичних вiйнах, про бойовища в горах, тяжкi походи, про свою безмежну вiру в народ i невгасиму зненависть до загарбникiв. Зорi сяяли скрiзь прочиненi дверi, а вiн шепотiв про незламну мужнiсть народу, про поразки i втечi, про днi вiдчаю й ночi безсоння, про знищення дiтей i жiнок, яких убивали перед тим, як iти на смертний бiй.

– Я бачив усе це ще за юнацтва, – сказав вiн тихо. Голос його тремтiв. Белараб змовк, i вони почули зiтхання заснулого вартового, що, пiдiбгавши ноги, схилився головою на колiна.

– Серед нас був, – почав знову Белараб, – один бiлий, що зостався з нами до кiнця. Вiн був вiрний, дужий, вiдважний i мудрий. Видатною людиною був вiн. Мав велике багатство, а ще бiльше серце.

Виснажений i сивий Йоргенсон, що позичав п’ять доларiв на iжу своiй старiй, майнув раптом у Лiнгардовiй уявi.

– Схожий вiн був на тебе, – провадив далi Белараб. – Ми втiкали i прибули сюди його кораблем. Вiдлюдно тут було. Лiс стелився до самоi води, трава сягала голови найвищоi людини. Телал, мiй батько, помер iз туги. Нас небагато було, i ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І нiхто з ворогiв не знав, де ми дiлися.

Вiн поволi пiдносив i знижував тон, розповiдаючи про те, як люди його втратили надiю й хотiли вмерти, б’ючись iз кораблями, що йдуть iз заходу, як вiн заставив iх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лiкоть, Лiнгард уявляв собi широкi лани, що мирно спали в неосяжному сяйвi зiрок; цей спокiйний невидимий оповiдач, що створив усе це й заклав пiдвалини нового життя, набирав у його очах великоi ваги, робився втiленням справжньоi сили, могутньоi й невмирущоi.

– Навiть i тепер життя мое в небезпецi, так наче я ворог iм, – сумно казав Белараб. – Та очi не вбивають, а прокльони безсилi, бо iнакше голландцi не гладшали б, жируючи на наших ланах, i я теж не жив би. Чи розумiеш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старi часи? Вони не забули тих вiйн, хоч я дав iм нову краiну, спокiйне серце й сите черево. Я самотнiй серед них. А вони в темрявi проклинають мое iм’я, бо не можуть забути.

Цей ватажок, що говорив про вiйну та насильство, несподiвано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Нiхто не розумiв його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темрявi. Але були й iншi, яких вiн не змiг убити. Дурнi… Вiн хотiв, щоб цю краiну i людей ii зовсiм забули, немовби iх поглинуло море. Та вони не були мудрi й терпеливi, не могли ждати, не мали вiри.

– Смерть приходить до всiх, для правовiрних вона – кiнець страждань. І ви, бiлi, хоч i дужчi за нас, теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!

Лiнгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Пiсля цього мимовiльного вибуху релiгiйностi Белараб спокiйно вiв далi. Вiн сказав, що потребуе когось, якоiсь дужоi руки, чиеiсь сили, що навiяла б покору свавiльним, острах несвiдомим i забезпечила б йому правлiння. Вiн налапав у темрявi Лiнгардову руку, схопив ii вище лiктя i, мiцно стиснувши, пустив. Той зрозумiв, що його задум щасливо здiйснився.

І тодi, за допомогу з боку Лiнгарда кiлькома гарматами й невеликими грiшми, Белараб обiцяв допомогти йому вiдвоювати Ваджо. Безперечно, вiн знайде людей, що рвуться в бiй. Вiн вiдрядить гiнцiв до дружнiх племен, та i в його краiнi знайдуться бунтiвливi люди, охочi до всяких пригод, Вiн говорив про цих людей iз сердитим презирством i суворою нiжнiстю, нiби заздрячи й зневажаючи. Вони добре допекли йому своею нерозважнiстю, одчайдушнiстю й нетерпiнням. Здавалося, злий був на них за iхню жагу воювати, бо сам загубив ii через свою фатальну мудрiсть. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лiнгард тiльки скаже, хай подасть гасло, i вони стрiмголов кинуться на смерть.

Белараб закiнчив i випростався в темрявi.

– Прокидайся! – сказав вiн тихо, нахилившись над охоронцем.

Темнi постатi рушили, заступивши на мить зоряний блиск, i Лiнгард зостався сам. Вiн довго лежав на спинi, випроставшись i закривши очi руками.

Через три днi, тихим безхмарним ранком, Лiнгард вирушив iз селища Белараба. Всi човни з брига вийшли в лагуну озброенi, щоб надати бiльшого ефекту й пишноти бойовiй спiлцi. Юрба на березi в глибокiй мовчанцi стежила за його величним вiд’iздом, дивуючись разом iз тим його таемничiй появi. Човни йшли рiвно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лiнгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю i людей, на непорушнiсть краевиду й усього живого. Гассiм й Іммада, стоячи поруч проводиря, востанне махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторi, немов сигнал про катастрофу покинутих без надii на неможливу допомогу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhozef-konrad/vizvolennya-roman-milin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Бриг – двомачтовий корабель, вiд 150 до 300 т вантажу.




2


Прова – передня частина корабля, бiля носа.




3


Стрiлка – кiнчик бушприта.




4


Нактоуз – кабiнка, де стоiть компас.




5


Грот-марсель – нижнiй парус на стеньзi.




6


Гакаборт – кормова частина.




7


Шкафут – середня частина палуби, попiд бортами.




8


Саронг – шмат матерii, що прикривае тiло вiд клубiв до колiн.




9


Мелiм (мал.) – учитель, iнструктор.




10


Хаджi – титул магометанина, що ходив на прощу до гроба Магомета.




11


Кодола – дуже тяжкий i великий канат, 120 сажнiв завдовжки. Тут – п’ять цалiв завтовшки, тобто дуже товстий.




12


Бак – передня частина палуби.




13


Ідеться про «Ілiаду» Гомера.




14


Наваринська битва 1827 pоку, коли росiйський флот вщент розбив турецьку ескадру.




15


Заштиленi – за повного штилю.




16


Томас Кокрен – англiйський адмiрал.




17


Принайтовувати – прив’язувати.




18


Бакштаг – мотуз, що тримае щоглу.




19


Шканцi – центральна частина горiшньоi палуби.




20


Бiмс – брус, бантина.




21


Бом-брамсель – прямий парус нагорi.




22


Кiнець – всякий мотуз на кораблi, крiм кодоли та снастей.




23


Пiдзiр – корпус корабля, нижче вiд борту й вище вiд кiля.




24


Брасопити – набирати парусiв для повного ходу.




25


Галс – напрямок.




26


Ванти – мотузянi скрепи для щогл.




27


Залягати – вщухати.




28


Прау – великий човен, чайка.




29


Талi – мотузки на блоках для спуску човна з корабля.




30


Дрейф – безвладна позицiя судна пiд вiтром.




31


Банка – лава на човнi.




32


Стаксель – косий парус.




33


Клiвер – переднiй парус.




34


Крис – нiж, кинджал, багнет.




35


Далам (мал.) – резиденцiя раджi.




36


Лайтнiнг (англ.) – блискавка.




37


Грот-люк – великий отвiр з палуби до трюму, прикритий зверху парусиною чи вiком.




38


Камбуз – судова кухня або комiрчина для харчу.




39


Пiдтичi – кiлки, що на них розвiшують невiд.




40


Падриси – тубiльнi жерцi, що провадили агiтацiю проти загарбникiв.




41


Фарватер – лiнiя ходу кораблiв мiж косами або мiлинами.




42


Клiпер – великий торговий корабель.




43


Навiшати риби (мор.) – набити морду.




44


Сампан – великий малайський човен.




45


Йоргенсон – норвежець.




46


Маргаба (мал.) – ласкаво просимо.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения